Авторки Віддзеркалля не знають любові.
Манія відчувала непериборкану порожнечу, яка росла десь між її легенями і хребтом. Чим більшою робилась, тим ставала голоднішою до світла. Особливо до того світла, яке Манія відчувала до бібліотекаря. Чорні діри в тихому космосі їдять промені зірок, а її прихребтова діра обідала спогадами про записи в Книзі історій, які були відносно новими, аби дійсно стати історією, але надто свіжими, щоб чорнило встигло висохнути і не розтектись від солоних авторських сліз. Пляма розмазаних слів перемістилась туди, звідки ці слова прийшли, поки ще не були словами, а справжньою дією, творенням тієї ж історії.
– Що ти скажеш, якщо я вирішу піти від тебе?
Розмови тих, хто жив поміж книг, ніколи не були канонічно літературними. Але хоч би які теми піднімалися, вони завжди брались до уваги. У вихорі діалогів перетанцювало багато ідей. У дотиках рук було значно більше, ніж слова. Дотики тіл нерідко були безслівними. А вибрики життєвих доріг були й залишилися безсовісними.
– Запитаю: «Чому, що трапилось?»
– А що відчуватимеш?
Бісова порожнеча жерла як скажена. Як на зло, світло все не закінчувалось. Авторки пишуть свої історії, але інколи з таким успіхом, як успішно існує дійсна свобода волі. «Клац» пальцями, і сказане справдилось, якщо воно вписується в те, що має статися.
Сталося.
Авторки Віддзеркалля не знають любові.
Нове місто. Поки ще чужа кімната. Черговий пункт на шляху до мети. Історія пишеться. Навіщось на тому шляху потрібні інші люди, і це нервувало Манію повністю, всі її нервові волокна ненавиділи зустрічати, спілкуватися, дружити, любити, бути з, а потім покидати якихось людей. Але без людей не можна. Вона авторка, вона пише про них і про те, що вони творять.
Шум прибою заспокоює. Берег і вулиці Морпорту стануть звичними за кілька днів. У цьому напів великому місті було те, що Манія шукала. «Нарешті», – сказала вона, запускаючи камінчик жабкою по воді, уявляючи свої пункти плану в кожному стрибку. А ще пригадала одну фразу, яку прочитала в Книзі історій: «Мене болить сонце». Здається, тепер вона знала, що це означає.
Пам’ять – найжорстокіше, чим володіють автори. Вони є самими свідками часу, вони й заснували Відзеркалля. Тут зберігається все, що вже відбулося про той бік скла. А ще, паралельно з тим, відбувається щось своє.
Лірика здався. Дерево Записів обросло плющем. Морпорт затих лише на одну ніч, лише тоді, коли сюди вперше прибула Манія. Тієї ночі навіть кораблі в порту розхитували воду шепотом.
Лірика мав непідходяще ім’я для рибалки. Але яке вже батьки дали, те й має. А ще має човна і хатинку, непримітну і вдосталь самотню. Ну і як всі рибалки, здатність говорити з морськими тваринами й тварюками, а ще вміння записувати сни (які є тим ж віддзеркаленням реальності) в нотатники й приносити до бібліотеки. Не тільки Лірика зветься не найбільш галантно, бібліотеку теж назвали Деревом Записів. Хоч в тому випадку сенсу більше.
Лірика здався. Він не міг спати. Йому потрібна була авторка. Саме та, яка була в його останньому сні.
На диво тиха ніч.
Не було видно будівель, одні лише високі ліхтарі. Вони в Морпорті були заввишки як добра половина маяка. Морпортські діти часто дивувалися, коли потрапляли в інші міста, що зорі там там такі дрібненькі, бо над їхніми головами зазвичай світило щось схоже на жовтий місяць, який вдвоє схуд і помножив себе десь на дві сотні.
Двісті високих ліхтарів це мало чи багато? Напевно.
В кожному місті є бібліотека, де, окрім звичних книжок, є Книга історій. Заснована авторами синхронна реальність – Віддзеркалля – з моменту свого створення записувала все, що відбувається. Кожен із жителів живе два життя: своє звичне і те, що сниться вночі. Життя зі сну є реальним. Сни потрібно зберігати. Всі, крім авторів, бачать реальність уві сні. Автори ж пишуть історію самого Відзеркалля, бо цьому світу також потрібно жити, а не лише проживати прожите кимось там.
Тепер у Віддзеркаллі тільки авторки, і самих їх небагато. Так склався світ.
«Так склався світ», – заспокоював себе Лірика перші ночі, коли він просто лежав, спопеляючи поглядом сіру стелю. Немає сну, немає зв'язку з реальністю.
Авторки просто знають, як просто знають пташки, куди летіти, чи риби, куди плисти. Авторки записують те, що стається важливе, ніколи нічого не вигадують. А ще ніколи не застосовують чар, бо їх не існує.
«Клац» пальцями означає завершення роботи, кінець розділу, підпис під наказом, крапку в кінці складного речення. Це ніколи не фінал, але певне таки закінчення епізоду, де авторка була потрібна. Як опора малого деревця, поки воно не припинить небезпечно низько хилитися від вітру.
Авторки потрібні життю Відзеркалля. Як сам той вітер. Якось так, воно так просто є. Щось пояснювати треба, а щось не можна.
Все, що створене, має право на життя без пережитку чужого. Все, що є автентичне, нехай буде. Записи авторок в Книзі історій – відбитки відбитки душі цієї дійсності. Доказ того, що був і є такий собі старий Орест, який бачив сни бандуриста, будучи тут, у Віддзеркаллі, самим собою, просто завжди старим Орестом. Чи доказ того, що пацієнт з палати № n71 помер від ліків, такою оксиморонною смертю. А тут його відзеркалення просто розвіявся вітром. Але все було записано. Все залишилося в Пам’яті.
Пам'ять єднає реальність та Відзеркалля. Це, напевно, єдине, де дотикаються два окремих життя. Так влаштований світ.
Ніде немає більшої свободи, ніж тут для авторки. Їй невідомі загрози. Вона просто є. Просто знає. Існує поміж інших, для інших, всупереч невідомості. Хоч це також сумно, тим більше для неї самої.
Але тут вона сама для себе, попри те, що є носієм самої Пам’яті.
Якщо авторці сняться нові сни, пора зробити «Клац». Сновидіння працюють по-різному для різних душ Відзеркалля. Але хіба в реальності не так?
Манія давно шукала Морпорт, зупиняючись в різних містах по дорозі. В кожному з них записувала хоча б розділ.
Ліриці снилась Манія, хоч сама вона ще не була знайома ні з ним, ні з його розділом. Проте риба вже була біля моря, а Пам’ять мала план. Це все, що треба знати під двома шарами нічного неба.
Сни – вони як телескоп. Потрібно налаштуватися на одну далечезну точку, і можна побачити, як виглядала зірка тисячі світлових років тому. Ніхто її вже такою не пам’ятає, крім Пам’яті і тих, хто запише її Книзі. Вона давно вже інша, живе своє реальне поточне життя, але тут про неї знають.
Скільки не пояснювати Відзеркалля, воно буде зрозумілим тільки його жителям. Так само як і люди ніколи не піддають сумнівам логіки того, що сниться, так і тут варто просто прийняти факт, що Відзеркалля є самим собою.
