(Спогад з дитинства)
Такого дива у нас на городі ще не було. Всі гарбузи, як гарбузи. Без зайвих клопотів поносили їх до льоху. А тут поміж кукурудзи виріс велетень, який нагадував мені карету. Котили його на подвір'я (добре, що город біля хати) вчотирьох - батько, дідусь і ще двоє сусідів-здорованів прийшли на підмогу. (Чим не казка про ріпку?..).
- А ти, Тарасе, навіть і не пробуй, бо толку не буде! - порадив мені тато.
Вже на подвір'ї рубали його сокирою, розрізали пилкою. Скористатися ножем - виявилося марною справою. Жовто-зелена шкірка гарбуза була твердою, наче кора дерева.
Бабуся швиденько назбирала у відро гарбузового насіння. Кожна насінина - з половину долоні дорослої людини.
- Ото висушу його, посаджу наступного року і виростуть у нас гарбузи-велетні, - зраділа старенька.
- Не діждешся! - відповів дідусь.
- Ти що, хочеш мене завчасно на той світ спровадити?!. - гримнула бабуся.
Ось-ось почалася б словесна баталія між обома. Але дідусь вчасно махнув рукою і посміхнувся.
Тим часом бабуся «розкрила» одну насінину, другу, третю... і розчарувалася. Зернятка у них, як у соняшника, дрібні-дрібні. Справді, з таких гарбуз не проросте.
- Запам'ятай, Тарасе! - звернувся до мене дідусь ледь не віршем. - У житті завжди так буває: щось природа додає, а щось забирає..
Але кашу з велетня бабуся чи мама готували смачну! На цілу зиму вистачило гарбузового запасу.
Коментарі