1
Екг
– Мала, чому плачеш? – запитав я, зупинившись на дорозі.
– Дядьку, як не плакати, коли мені таке в школі сказали, – відповіла восьмирічна Сіндія, сильніше кутаючись у рожеву хустку.
– Сіндіє, то ти вже в школу ходиш!
– Так, мамка записала. Мама казали, що я маю бути грамотна, не така, як вона...
– Що ж тобі сказали в школі?
– Що дядько Миколай не приходить до нашого табору. Кажуть, він боїться ромів і не принесе подарунків... А я так чекала!
Я присів перед нею і взяв її крихітні холодні долоні у свої:
– Сіндіє, не вір їм. Миколай нікого не боїться і приходить до всіх дітей. Біжи додому, зігрійся. Увечері обов'язково постав під вікно свої черевички. Почисти їх гарненько. Миколай почує тебе.
– Правда прийде? – спалахнули її очі.
– Обов'язково. Побачиш!
Вона забігла.
2
Дуй
Наступного ранку я знову зустрів Сіндію біля школи. На ній була нова тепла шапка, а в руках вона тримала велику помаранчеву мандаринку. Дівчинка буквально світилася від щастя.
– О, Сіндіє! Привіт! – гукнув я. – Бачу, святий Миколай таки не злякався?
– Дядьку! Ви ж казали! – підбігла вона до мене, високо підстрибуючи. – Він прийшов! І шапку приніс, і цукерки!
– Ну бачиш, а ти плакала, – посміхнувся я. – Значить, діти в школі помилялися?
– Вони дурні! – сердито тупнула вона ніжкою. – Я сьогодні їм всім в клас скажу: «Миколай нікого не боїться! Він навіть до нашого табору дорогу знає!»
– Правильно, Сіндіє. Так їм і скажи.
Раптом з боку школи пролунав гучний дзвінок. Дівчинка стрепенулася.
– Ой, урок! Мені треба бігти, дядьку! – крикнула вона вже на бігу, махаючи мені рукою.
3
Трін
Сіндія з гуркотом відчинила двері класу й зупинилася на порозі. Діти за партами миттєво притихли, розглядаючи її нову яскраву шапку.
– О, дивіться, ромка прийшла! – крикнув із задньої парти високий хлопчик Олександр. – Ну що, Сіндіє, зустрів твій табір Миколая? Чи він знову повз проїхав?
– А от і не повз! – дзвінко відрубала Сіндія, сміливо крокуючи між партами. – Прийшов! Першим ділом до нас прийшов!
– Та ладно тобі брехати, – пирснула сусідка по парті Софійка. – Моя мама казала, що до вашого табору ніякі святі не ходять. Там навіть доріг немає, один бруд.
– Моя мама теж так казала! – підхопив інший хлопчик. – Тобі просто мама цукерку купила.
Сіндія з розмаху поклала на парту велику, соковиту мандаринку, яка пахла на весь клас.
– Мама не мала грошей на таку мандарину! – гордо підняла підборіддя дівчинка. – І шапку таку теплу мені Миколай під вікно поклав. В черевички! Я їх цілий вечір мила, аж блищали!
– Подумаєш, шапка й мандарина, – буркнув Олександр, але вже менш упевнено. – Мені от конструктор за три тисячі приніс.
До класу увійшла вчителька.
– Так, діти, сідайте на свої місця, починаємо урок, – сказала Наталія Михайлівно, викладаючи на стіл журнал. – Софійко, Олександр, припиніть шепотітися. Сіндіє, яка в тебе гарна шапка!
– Це мені святий Миколай приніс, Наталію Михайлівно! – радісно відгукнулася Сіндія. – А хлопці казали, що він до нашого табору не ходить, бо боїться...
Олександр одразу почервонів і втягнув голову в плечі. У класі повисла ніякова тиша. Наталія Михайлівно повільно поклала крейду, підійшла до столу Сіндії й лагідно обійняла дівчинку за плечі.
– Діти, послухайте мене уважно, – тихо, але серйозно заговорила вчителька, дивлячись на клас. – Ви мене засмутили тим, що говорили Сіндії. . Запам'ятайте: святий Миколай не дивиться на те, де живе дитина, яка в неї нація чи скільки грошей у її батьків. Він бачить тільки те, що у вас отут, у серці.
– Але ж у таборі навіть асфальту немає... – тихо буркнув Олександр.
– Ну то й що, Олександре? Хіба для дива потрібен асфальт? У Сіндії величезне, добре серце.
– Наталіє Михайлівно, можна пригостити друзів? – запитала Сіндія, дивлячись на вчительку невинними очима.
– Пригощай, а я поки що заповню журнал, – відповіла та.
Сіндія дістала з рюкзака цукерки з печивом і виклала їх на парту. Навколо неї одразу ж збіглися однокласники.
