Авторка твору є переможницею III етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості " Обєднаймося ж, брати мої!"
Мовчали очі, випалені болем,
Душа терпіла муки неземні…
Молився воїн поміж куль до Бога
Торкаючись руками до землі…
– О Господи, врятуй її простори,
Врятуй від супостатів і жахіть…
То ж скільки ще потрібно для історій
Їй біль терпіти й віддавати хліб?
Якщо усе, що тут, за Божою печаттю
Від правіків – то наш первинний дух!
В нас був у тім свій зведений початок,
І на столі стояв давним-давно дідух!
Ще трохи–й скоро розвернеться доля
Лицем до нас і правдою на світ…
Яка на смак в окопах звична воля,
Якщо ж вона у кожного болить…
Моливсь солдат під свист лихої смерті,
І ті думки були йому мов щит…
І малював Кобзар із нього нам портрети,
байдужий зовсім на смертельний свист…
Він наче знав! Він, справді, знав од Бога,
Що прийдуть знов його старі часи…
І зазіхатимуть ще лапті на пороги,
Котрі відмалку сходжували ми…
Не буде так! Не буде так ніколи-
Тепер від Бога знає наш солдат!
На українських вільних видноколах
Настане день із переможних дат!
То ж знову небо вигріється льоном,
І заколоситься пшениця гребінцем!
і житиме сім’я у власнім домі,
без укриття, а просто –з погрібцем!
Солдат відчув на серці дивний спокій,
Так наче хтось був поруч на землі…
Молився ангел в тім самім окопі,
Вкриваючи всіх воїнів крильми…
Коментарі
Сподобалась родзинка - кінець вірша, де моляться Солдат і Ангел про одне.