Я маю право на життя! І це вже круто. Я маю право на освіту! І це вже обов'язок! Не всі права для мене актуальні, тільки деякі мені допоможуть у житті, а інші просто не потрібні. Інколи, в моїх думках, теж з'являлися такі роздуми. І повірте, з ними потрібно боротися.
Право – це велика можливість змінювати світ навколо себе. Тут головне не забути, що твої права закінчуються там, де починаються права інших. У нашому стрімкому світі неможливо повноцінно жити без нових знань, нового бачення і нових винаходів. І, напевно, я не відкрию велосипед, якщо скажу, що там, де закінчуються наші права, починаються наші обов'язки. Маючи право на освіту, ми зобов'язані ходити до школи. Маючи право на свободу слова, ми зобов'язані не порушувати честь і гідність інших. Ці поняття є нероздільними, а ми, інколи, забуваємо про це.
Самоствердження, повага, лідерство – здобуваючи їх, ми не те що забуваємо про свої права, бо знищуємо себе в гонитві за чимось невловимим, а й грубо порушуємо права інших, адже це ми робимо, завжди, за чийсь рахунок.
Допоки ти витрачаєш сили та енергію, щоб булити іншого, ти стоїш на місці. А він, у той час, використовуючи свої права на отримання інформації, користування досягненнями культури, участі у науково-технічній та художній творчості, рухається впевнено вперед, і тобі уже його не наздогнати. А час швидкоплинний і використовувати його треба з користю.
«Любов через роботу», – саме так нам завжди повторює наш учитель. Тільки спробувавши себе в якійсь справі, ти знайдеш свою улюблену, а отже, знайдеш свій шлях у житті. І тут головне відповідальність. Ця риса не всім характерна. Можна купити собі маленького цуцика, погратися, похизуватися перед друзями, а коли він підросте – викинути, просто вивести на вулицю, і забути про його існування. Адже я маю право на відпочинок, а де записано, що я маю щоранку вставати, щоб погуляти з ним. Саме так ми виправдовуємо свою жорстокість, байдужість, безвідповідальність та заспокоюємо себе.
Зі мною такого ніколи не станеться! Кожен з нас подумки проговорював ці слова собі, коли проходив повз людини в інвалідному візку: «Моя дитина не готова спілкуватися з ними. Вони інші – їм не місце в нашій школі та у нашому житті». Та найстрашніше те, що ці слова говорять навіть не діти, а дорослі. Часом, батьки вирішують за нас з ким нам спілкуватися, дружити. А як же наше право на пізнання! Досить вирішувати за інших! Можливо, це ви не готові, а я вбачаю в цьому потребу! Саме такі думки лунали у моїй голові, коли мені випала честь познайомитися ближче із сонячними дітками: теплими, добрими, щирими, завжди усміхненими та щасливими. Чим їхні права відрізняються від наших, вони ж теж мають право на особливий захист, турботу та допомогу?!
Зіткнувшись із такою несправедливістю, я не міг стояти осторонь, і вирішив використати можливість допомогти їм, чи собі, тепер вже важко зрозуміти, одним словом, встановити рівноправство. У рамках проведення Всеукраїнського соціального проекту «#ПланетаСонячнихЗайчиків» нами була опублікована книга-казка «В Країні Сонця» одним із героїв якої був я. На знімальному майданчику ми працювали разом із дітками сонця, і це був цікавий, насичений тільки позитивними емоціями, пізнавальний для мене день. Перед нами стояло головне завдання – розвіяти негативні стереотипи та демонстрація їхніх можливостей стати повноцінними членами суспільства. Сподіваюсь, що нам це вдалося, і кожен, хто перегорне сторінки нашої книги перенесеться у Країну Сонця, де панує щастя, радість і веселий дзвінкий сміх. І я впевнений, що посмішка здатна подолати найсильніші злі чари.
Найцінніші речі не вимірюються грошима, не продаються і не купуються. Вони даються безкоштовно. Щаслива людина вміє розгледіти їх серед нагальних справ, вічної роботи, поспіху, великих і малих проблем. Тож, думаю, прийшов час переглянути Всесвітню декларацію прав людини та задекларувати право на щастя. А як втілювати його у життя – це вже особиста справа кожного.
Коментарі