Ляльки… Білосніжні фарфорові фігурки, що легко розбиваються. Як людські серця. Фіалковий рум‘янець на щоках і трояндові мальовані вуста. Синтетичне волосся, ювелірно заплетене в коси чи укладене локонами. Мережані легкі сукенки й костюмчики ледь зігрівають холодні тільця. Хоч виставляй на вітрину антикварної крамниці.
Ляльки… Занадто схожі на людей. До кожного суглобика приточено шовкову нитку. Щоб спрямовувати, скеровувати, вибудовувати хисткий пунктир життя...
І хто ж ляльками керує? Невже цей їхній бог?.. Ні, тут зовсім інша історія. Виставу майстерно пише ляльковод. Смик — і рука візьметься за іншу. Смик — і ноги спустять тіло з дев‘ятого поверху на перший. Сходами.
Що ж замість мозку у фарфорових голівках? Мабуть, порожнеча, яка поглинає думки.
Ляльки… Без щемної волі, без кришталевих емоцій, без окрилених надій. Живуть за сценарієм, грають ролі, підкорюються бажанню ляльковода.
Не здалося раптом вам, що вони ніби моделі справжніх живих людей? Чи, може, уже фарфорових?
Коментарі