Я хапала музу за хвіст, а ти просила зануритися в реалії, бо мистецтвом не поласуєш морозною зимньою годиною. Я розкидала звабливі зорі й фарбувала в золото рум’яну зелень довкола, а ти стверджувала, що ми не впливаємо на закони природи. Я прала воду, щоб та була чистішою, і заплітала сонцю коси, а ти дивувалася, що по-дитячому невинна людина не помічає сірості буття.
І ось укотре сиджу над блюдцем із кавою й вглядаюся в знаки долі на сніжному тлі. Хвиля змиє всі хвилювання й осад на дні щасливої чашки. Старенька ґумка зітре невидимий зв’язок, що обережно з’єднував мене з тобою. Тепер, плутаючись у довгій шовковій спідниці, лечу до тебе на зустріч. За сотні миль тоне сонце в склянках дзеркальних рік, а я доторкнулася до заасфальтованого неба. Зламалися пензлі й олівці, а ноти розм’якли під зливами душі. Але я все одно до тебе лечу, не знаючи, де шукати оксамитові дотики серця.
Чиясь холодна невидима долоня зупинила плин часу. Крихкі посріблені віти обійняли душу, а бісеринки зірок, падаючи на змарніле полотно, розливають життєдайні океани глибокої сині. Крок за кроком бачу твій силует усе ближче. Осінь в очах змінили смарагдові трави. Ти також пізнала ванільну спокусу мистецтва – і тепер ми разом вдивляємося в танці рожевих баранців та п’ємо чай з мелісою, сидячи між вибухів щасливих фарб.
– Панночко Життя, я вмовляю тебе: не марній за жодних обставин!
Коментарі