Червоними плямами розтікається небом ненароком пролитий полуничний сік, утворюючи нариси заходу сонця. Яскраві краплі розлітаються хто куди: на пухнасту хмаринку, гілку великого дерева, на сонний тюльпан у квітнику та будку старого собаки, на вікно чийогось будинку та калюжу після весняного дощу, залишаючи там віддзеркалення дивовижного прощального танцю.
Здається, ніби сама Енергія, що буяє десь усередині, умить вивільняється й, мов жива, починає стрімголов мчати по небесній синяві, розносячи останній вільний подих перед тим, як знову просочитися незаклеєними щілинками нашої душі й заснути під простирадлом приємних спогадів, допоки їй потрібно знову вириватися з кайданів сну та розмальовувати різнокольоровими барвами все довкола.
Вона робить останнє па та кланяється, махає на прощання розкритою долонею та повільно йде й, уже майже заходячи за горизонт, повертається, дарує сліпучу усмішку, яка ще довго осідає на кінчиках вій золотим пилком.
Пані Темрява, одягнена в елегантне срібне пальто, накриває окіл своїми чорними плащами, ховаючи все в тіні, заколисує кожну малесеньку квіточку й одним махом руки розкидає по небу вийняті з власної кишені зорі, а потім, кинувши останній погляд на вечірній туман, що клубочиться між деревами в темному ліску, киває сама собі й умить – стриб! І вже красується між зоряницями срібним місяцем.
Тільки ґелґотіння диких качок, що пролітали повз, розбиває крихкий кришталь вечірнього спокою.
Коментарі
Дякую❤️