Пастельним акрилом на кінчику пензлика торкалось новонароджене весняне сонце молодих гілок. Навіть небо виглядало по-іншому, так радісно, окрилено, як мати. Дихає на повні груди все, що прокинулось від неповноцінного сну тієї майже зими.
Тепліє. Щодня. Люди, як миші, сидять по домівках.
Дивлюсь у вікно. Сонце ховається за видноколом. Тільки-но воно зникне тут, то вигулькне на іншій півкулі. Для нас настане ніч, а в них буде день. Зовсім інший. Із зовсім іншими людьми. Але новий день і там побачить мало кого.
У порожніх вулиць особливий шарм. Ніби міста і спорожніли, але не страшно, бо життям дихають ізсередини.
У природи цієї весни відпустка від людей. Легше дихати стало. Потрібно було ж хоч якось змусити поважати самих себе.
І поки ми отак кожен у своїх чотирьох стінах, як мешканці зоопарку, з'явився час подумати, побачити і почути. У долі безліч ніким не передбачених сюжетів.
Коментарі