Невже я повністю вичерпала себе? Невже все ж дійшла до межі? Хіба в 15 років можна не бачити краси? Коли я взагалі востаннє з нею зустрічалася? Коли востаннє щиро сміялася, забувши про обов'язки? Невже сіра грудка одноманітних егоїстів, які тримаються лише за кредитку, здушила, усе-таки зламала мене…
Може, перестати фантазувати про ліки від раку й, як інші, сліпо, наче зомбі, чекати виходу нового iPhone? Урешті-решт я слабка, я ніщо на тлі величезного мегаполісу, що марить розвитком технологій ціною людських душ. Та і який з мене лікар у майбутньому, якщо зараз на біології замість важливих тем ми сперечаємося, чи треба мити банани господарським милом перед вживанням, а я ж навіть не знаю, де в мене яка кістка й що робити в разі серйозного пошкодження. Напевно, як усі, стану юристом чи економістом, носитиму чорний дипломат із паперами й уживатиму лише складні слова, що важать тонни.
Я втомилася від егоїстів, які навіть не здогадуються про існування інших. Заморилася від сексистів, що принижують людей, чиї риси чи дії, на їхню думку, ганьблять стать. Намордувалася одноманітністю «ти нічого не знаєш» – «ти не б'єш» – учи уроки» – «лягай спати» – «ти нічого не знаєш» – «як справи?» – «учи уроки» – «лягай спати»… І поки не збожеволієш.
Мені потрібна перерва. Мені необхідна людина, що зможе вислухати, зрозуміти, поспівчувати… Можливо, навіть кохана людина, яка, нічого не вимагаючи натомість, скаже: «Я тебе люблю. Що б не сталося, буду поряд і підтримаю. Тепер усе стане інакшим, бо саме я – твоє іntermezzo».
Коментарі