Ти коли-небудь пробував слухати, як мовчить земля, коли по ній лупить глухий відголосок фронту?
А я живу в Полтаві. У місті, яке бачило стільки війн, що, здається, самі стіни Свято-Успенського собору просякли запахом пороху. Усі кажуть, що ми тил. Ситний, спокійний, дрімотний тил із запахом гарячих галушок і шелестом полтавських каштанів. Але це брехня. У тилу немає спокою. Тут є лише роз’їдаюче, як кислота, відчуття провини перед тими, хто за кілька сотень кілометрів звідси вростає в окопи. І страшний, фантомний біль за кожне життя, яке згасає під Слов'янськом чи Вовчанськом.
Мені чотирнадцять. Я часто думаю про те, як дивно і різко ми дорослішаємо. Ніхто з нас не обирав бути поколінням війни. Мали б просто переписуватися про дурниці, закохуватися, сперечатися через музику чи переживати за контрольні. Натомість вчимося жити з тупим, невгамовним болем, який іноді стискає горло так, що важко дихати.
Останнім часом дедалі частіше ловлю себе на думці: як багато між нами зараз кілометрів, слів, страхів і водночас – яка невидима, але міцна нитка зв'язує нас усіх докупи.
Я хочу написати це тобі. Тому, хто зараз прокидається під чужим, випраним до сірості небом Варшави чи Берліна. Хто вдень намагається вдавати, що він уже «майже європеєць», а вночі давиться сльозами в подушку,бо чужа мова не гріє, а за домом рве так, ніби нутрощі виймають наживо.І тобі, чиє літо минуло в затінку вибухів у Харкові чи Запоріжжі, де звук прильоту вивчений напам'ять краще за шкільні вірші, а за коротким поштовхом повітря на слух розрізняєш – «іскандер» це чи С-300. І навіть тобі, чий дім лишився там, за лінією фронту. Хто мовчки тримає в собі пекло окупації й щодня стискає зуби, аби не закричати серед чужих.
Чуєш... Ти не винен. І ти не один.
Знаєш, раніше думав, що «спільний досвід» – це коли разом сидимо на останньому уроці з алгебри і, як на голках, чекаємо дзвінка. Та виявилося, що це геть зовсім інше. Це коли сирена лунає над Полтавою, а я подумки рахую секунди, промовляючи молитву, і знаю: десь за сотні кілометрів ти робиш те саме…
Ми стали дуже різними за ці роки. Хтось подорослішав на кілька життів за один вечір у підвалі, а хтось вчиться дихати заново, ховаючи липкий сором за те, що вцілів. Іноді здається, що поміж нами ростуть глухі стіни з образи, втоми чи банального непорозуміння: «Ти не знаєш, як це – під бомбами», «А ти не знаєш, як це – втратити свій дім назавжди».
Ми міряємося болем, як колись у дитинстві мірялися синцями на колінах. Тільки ці рани вже всередині…
Україна для мене сьогодні – це не сухозлотиця і не гасла з підручників. Це ми з тобою. Зірвані з корінням, побиті вітром, іноді злі, але незмінно живі. Вона пульсує в нас, коли до хрипоти сперечаємося про мову, коли ділимося останнім зарядом павербанка під час блек-ауту, коли тихо, без краплі пафосу, скидаємо свої кишенькові п'ятдесят гривень на черговий дрон. Це спільні мемні чати, де сміємося крізь сльози, бо сміх – це єдина зброя, яку неможливо відняти. Це мова, яка переплавляється в наших вустах із дитячого белькотіння на виразний, пульсуючий код ідентичності.
Я вірю: після перемоги ми повернемося. Хтось фізично – потягом до рідного перону, а хтось серцем – знявши з душі важезну броню захисту. І найважливіше, що маємо збудувати разом – не лише мости чи нові висотки з бетону. А простір, де нікому не доведеться виправдовуватися за свій біль. Де ніхто не спитає зверхньо: «Де ти був?» Просто підійде, обніме за плечі так, щоб хруснули кістки, і тихо мовить: «Брате, я поруч. Я тебе чую. Ти вдома. будуймо разом».
Я не знаю твого імені, але впевнений, що ти мрієш про те ж прозоре, чисте серпневе небо. Тримайся за це світло. Адже майбутнє росте тільки там, де є місце для кожного з нас – зі всіма ранами, надіями та неосяжною любов'ю до цієї землі.
Ми вже відбудовуємо наше майбуття щоразу, коли не даємо байдужості перемогти. Чуєш?...
Тихон Михайлов, учень 10 класу Наукового ліцею №3 м. Полтави,
Літературно-мистецька студія “Перевесло” (керівник – Тетяна Балагура)
Коментарі
Я зможу спокійно бути у рідній Полтаві і знатиму, що робити для відбудови.
Дякую тобі, що відчуваєш і пишеш. На жаль, теж почала писати про війну зарано. Хотілося б більше про закоханість та легковажність… Але і це неодмінно буде! Маємо спільний досвід. І як оберіг — нашу ідентичність.
Твори, хлопче. У тебе вправно виходить