Літо – гарна пора. Сонце світить так лагідно, що аж хочеться або спати, або вдати, ніби ти – великий мисливець та завойовник природи. Проте, зважаючи, що з мисливця в мене лише батькова куртка, я вирішив піти на риболовлю.
Але ж один риболов – це ніщо. А от я та Остап Вишня – уже сила! Узяв би його й на полювання, та з його девізом «Хай живуть зайці!» далеко не зайдеш, зайці живуть, а мисливцем мені не бути. То й домовилися:
– Ходімо, Остапе, на Ворсклу, сома ловити!
– Сома? – аж очі його заблищали.
Ну, і рушили. Прийшли ми до Ворскли – краса! Річка тихо плюскоче, літо пахне так, що хоч бери ту погоду та намазуй на хліб. Над водою повітря аж бринить від спеки, а верби стоять і дивляться на нас з такою цікавинкою, ніби самі хочуть допомогти ловити сома.
– Отут, – каже Остап, – сом живе.
Усі знають. Особливо він. І показує на чорну глибінь, де могли б жити всі соми Харківщини, Полтавщини та ще й двоюрідні соми Дніпра.
А щоб ловити сома, треба ж наживку! Ми подалися назад до села, до діда Панька. Стоїть собі, кукурудзу лущить і сміється з нас, як із двох дурників.
– Діду, дайте м'яса!
– Нащо?
– Сома ловити!
– На м'ясо?
– На шматки м'яса. Бо сом – хижак, він м'яса хоче, а не вашу кукурудзу.
Дід Панько хмикнув, почухав потилицю:
– Ну, як сома, то дам. Тільки принесете мені назад…
– Що?
– Величезного сома!
– Дідусю, та таких у Ворсклі не водиться!
– То знайдіть! – і гордо пішов у хату.
Що ж… пообіцяли.
Як ми ловили? Узяли човна. Точніше,човняру, бо човен такий хиткий, що ледве в нього залізли. Остап веслує. Я тримаю вудку. Сонце повільно заходить … Романтика.
– Ну, давай, – каже Остап. – Закидай.
Закинув. Шматки м'яса пішли в глибину так урочисто, ніби й справді пливли на велике діло.
І тут – смик!
– Тягни! – гукає Остап.
– Тягнууууууу.
– Та тягни ж сильніше!
Тягну так, що вже човен хитається. Остап хапає мене за пояс. Я хапаю його за сорочку. Човен хапає нас за нерви. От-от перекинемось!
– Не відпускай! – кричить Остап.
– Та я й сам не знаю, за що тримаюсь, а ще треба за вудкою слідкувати!
А сом тим часом – туди-сюди, туди-сюди. То тягне, то відпускає. Ледве не утопив! Хвилин за десять ми виглядали, як дві зіжмакані піжами. І от – витягли! Не такий уже він і великий, але прудкий. Я навіть думав, він зараз мене поборе й сам додому піде, хвостом двері за собою причинивши.
Уже сутеніє. Ми вибралися на берег, знайшли гарну галявину, розклали вогнище.
– Варитимемо юшку! – заявив Остап.
– А Ви вмієте? – питаю.
– Як пощастить… Але зараз дізнаємося!
Почали готувати. Сом лежить, дивиться на нас сумно, мовляв: «Ну, хлопці, за що?..» Остап узяв казан. Я насипаю приправи. Він відволікся на комара – і в казан пішло пів жмені солі.
– Ой…
– Що «ой»?
– Та нічого, буде сом солоний трохи… Корисно!
Потім Остап кидає моркву, я – картоплю, він кладе лавровий лист, я кидаю…
– А що ти кинув?
– Та не знаю. Якесь листя росло поруч.
– То ж кропива!
– А що, натуральний продукт!
Юшка кипить, булькає, пахне так, ніби вариться вся Полтавщина в Ворсклі. Коли спробували…
– Як? – питаю.
– Якби не сіль… то була б нічогенька юшка. І взагалі, то сом винен!
– Та нічого! Головне – спробували.
Ніч промайнула. Сонце підбилося вгору, і ми зібрали манатки. З улову – пів сома, та й той не гігант. Юшка, правда, вийшла дивовижна: половину вилили, половину не ризикнули їсти, то понесли діду Паньку, щоб скуштував. Але ж запах стояв ого-го! Проте додому ми йшли веселі. Бо це ж риболовля. Головне не улов, а пригоди, сміх, те, що потонути міг кожен, але ніхто не потонув. Прийшли з майже порожнім відром, але повним серцем!
Коментарі
Дуже добре , що наш редактор-консул ьтант з ІТ технологій також добрими словами підтримує юних авторів. Дякуємо!
Бажаю читачам маліжанам насолодитися гумором юнака з Полтави!
Вітаю!