Те, що було з нами до, те триватиме з нами надалі. Ніхто, навіть я, тобі не скаже, як це — губитись у світовому океані. Як це — заходити на нові береги. Ніхто не знає. Якщо можеш, допоможи. Коли падав з триметрового краю, коли за вікном розгорається війна, коли багато чого вже трапилося — раптом знову вчишся дихати з-під дна. Відкриваєш наново мову, відкопуєш з нетрів слова. Я ще так відверто не писала. Боюся, хоча може й дарма? Говори моє серденько, говори душа. Усміхайся, малюй на білих ночах. Те, що трапилося, сформувало нас сповна, та ніхто не несе за те відповідальності. Окрім нас.
У внутрішніх монологах, загубилося моє я. Точніше, хотіло, але промінь теперішнього досі тримає. Так багато дієслів, адже Дія закладає основу життя. Відчуваю, що квітну, адже на місці дірок вишивається світлом стіна. Бо те, що трапилося, звісно, важливе. Воно ж не примара: не ходитиме тінню. Просто зараз пишеться щось з-під стола, бо коли як не зараз жити?
