Після вибуху в Мадриді я остерігаюся пошти. Ти ніколи не можеш бути впевненим, хто саме тебе шукає…Особливо якщо переховуєшся ти через…Особливо якщо тебе не мають знайти… Виходячи з дому в ту останнюмить, коли ти ще належиш собі, поспішаєш вивчити те, що не влазить унаплічник. Аботе, чого брати не можна…Як псалми, я завчила його хвилястий дашок літери «г» і до жаху рівну,навіть не еліптичну, «о». Поцілувала кожен із конвертів, а потім спалила їх,розвіявши по вітру. Мене не мали знайти. Особливо він. Про нас ніхто немав знати. Особливо вони.
Жодних адрес, телефонних номерів, навіть країну йому не назвала. Просто. Раптово. Зникла. І я була впевнена, що це правильно. Що таким чином полегшую своє життя й даю йому шанс вижити. Переконувала себеці довгі дев’ять місяців, що більше не люблю його нерозбірливу «р». А тепер, на іншому кінці світу,я вже понад годину тримаю в руках білийконверт, розмовляю сама з собою й не можу нічого з ним зробити.
Навіжена… Здається, ніби щойно я наважусь йогоспалити/викинути/розірвати — підкосяться ноги й зупиниться серце… Авідкрити теж не можу… Раптом замість поцілунків із його некаліграфічним почерком мене чекатиме інквізиція з докорів…Бо як розуміти підпис : «Тій, яку ніколи не знайду»?
Коментарі