Ще ночі не були такими темними. Знаєте, у цей час в тилу ми не знаємо, як бути. Сьогодні зателефонував мій дядько: «Чекаємо колону. Прощавайте!» Кричу пошепки у відповідь: «Я завтра бажатиму тобі доброго ранку!» ,—“Люблю...” І більш поки нічого. Не чутно. Пролунала сирена. Ми всі знову в сховищі. Під ракетами віриш хіба що в один пантеон богів...
Я ніколи ще так не любила, чорні кола під їхніми очима, їхні чуби, промальовані сивиною, їхні зморшки, проорані часом.
Я сьогодні бачила янголів: вони тримають в руках зброю.
Обіцяю вам набір анекдотів, бо... голосіння вже вийшли з моди.
Ми в тилу. Заховані вашими крилами, намагаємося робити так, щоб відчувався фортецею й дім. Стійте, хлопці й дівчата. Ви приносите нам ранок. Знали б ви (!), як сильно я кожного з вас …
28.02.2022
Написано в ніч, коли я повернулася з укриття. Тобто із зими у весну.
Коментарі