Залий окропом мою печаль і постав вистигати на сонці… Не дивися так. Будь ласка. Не дивися. Завтра й так їхатиму туди, куди не хочу, ще й ти тут починаєш каталізувати мою дитинну тривогу. Я ж кажу: ми транзитні герої із віршів Жадана. Побачимося! А ти хоча б тямиш у поезії? Краще мовчи. Я й так знаю, що не про це ми маємо зараз говорити. Але про що? Світ глобально змінити не вийде. Піду заварю тобі таки той чай. Ну, слухай, я там хоча б спробую бути щасливою. Скільки кубиків цукру: один чи два?
Фууух. Я закипаю, як твій зламаний чайник. Може, колись-таки його заміниш? Добре-добре. Не зіскакую з теми. Просто так хоча б було смішніше…. Свою вагонетку сліз я виплакала вчора. Сьогодні не будемо знову про це. Скажи тільки, що я досі маю привід повернутися. Я ж не якийсь хворий вовк з яйцем?
Чаю не буду. Хіба шоколадку: вона заспокоює зіпсовані нерви. Ми не перші діти війни. Таке вже було… Переважує хіба те, що в нас є шанс (мізерний), проте бути останніми дітьми війни…
Обійми міцніше. Пригорни до щоки. Ні, я не знаю, коли ще так близько тебе побачу. Телефони ніхто не скасовував. Але кому ми брешемо, що це нічого не міняє? О’кей. Ти тільки будь на дроті. Я теж обіцяю хоча б якось приживатися за тим кордоном…
Пообіцяй, що краще дому нема й не буде. Обіцяєш? От і добре. Ну ж бо — допивай скоріше чай… Більше ніж болем нас все одно не окропиш.
Коментарі
Дві зранені душі. Одна відправляється на схід битися з ворогом за рідну землю, за сім'ю, а друга, рятувати дітей, себе для продовження роду напевно.
Розлучення дуже важке, бо кожен розуміє, що воно більш за все, назавжди.
У свої 16-ть авторка настільки правдиво, до деталей, проникливо, добре продуманим змістом, передає цю щемливу, душероздираючу життєву історію до подробиць, деталей, в усій повноті життєвої атмосфери вимушеного розлучення сім'ї.
АВТОРЦІ РЕСПЕКТ І НАЙВИЩИЙ БАЛ.