Мені здалося на мить, що небо – це свинець і в нього, певно, смарагдово-щемні очі. Годинник давно показує за північ, та я рахую миті не в шепоті секунд, а у відтінках райдужок і зіниць неба. Там жодної хмари, обличчя мерехтить і блищить, та мені здається, що воно плаче…
Знаєте, а я маю власний пароплав! Чи хмароплав, кому як до вподоби. Та сьогодні втопаю чи падаю вниз, бо небо блищить… і справді плаче. А скільки людей зазирають у душу, вона ж у нього зовсім гола!.. Щось соромно стало, мов удивлялась у дзеркало й шукала родинки на кожному міліметрі шкіри… Мов моє тіло, а не небо, зовсім оголене, а власні очі – окуляри всього світу.
У будинку навпроти ще не сплять. Маленькі віконечка демонструють тіні чиїхось секретів, тепло чи холод світла ламп. Спалахують і гаснуть, як і зірки. Ніч хизується своїм убранням, змагається в правах із днем, колише на руках світанки й заходи сонця, цілує у скроні… викарбовує найщиріші вчинки та відверті розмови. Режисує фільми в кожному віконечку будинків і дарує найсміливішим зірки, бо знає – вбережуть та засяють.
Як егоїстично та водночас захопливо кохатися з небом! Воно одне, нехай безкрає й неозоре. Чутливе, ніжне, часом сором’язливе. Сьогодні не вбране в хмари, у цю мить блищить від сліз. Сліз щастя. Наостанок залишає поцілунок у кутику губ, але не прощається.
Умикаю гарячу воду, відчуваю удар кожної краплинки.
І до стелі клубочиться пара. Пливе мій пароплав, чи летить хмароплав (то як вам до вподоби), і за ним розчиняються думки. Блищать… і всміхаються.
Коментарі