Її дім іще стояв, а вона блукала світом. Так дивно: уперше не хотілося. Тепер в її малесеньку валізку вмістилося дійсно лишень те, що було потрібним... Чи не все?..
Коли назад? Болюче це питання. Туди, куди кортіло найбільше, найближчим часом їй не можна. Думала: завжди ж перелітала, себе людиною світською вважала. Чи змінилося це?
Нехрестоматійні вірші досі в голові, є вишита сорочка й бабина хустина. Та її серденько тягло туди: у рідний край, де квітне Україна.
Як вийшло так, що перелітна птаха раптом усвідомила свій дім? 603 тисячі кілометрів свободи, піднесені до квадрату її мрій… Питання: прив’язаність звідки? Сентименти, притрушені дитячими спогадами? Вона ж начебто їх не мала... А може, саме це дозволяло їй бути пташкою? Чи обманом було те усвідомлення?
(«Ти українка, – шепотіла діброва. – Розкажу нині звідки. І чому не омана»).
Ти ніколи не була прив’язана до місця. Це добре. Це допомагало відкривати світи. А в серці жило те, чого не могла зрозуміти. Вважала, що бути перелітною дозволяє саме ця здібність. А от зараз спрага до самісінького дому відродилася у твоїх жилах. Ти насправді знала завжди, що тримає тебе у світі: розуміння, хто ти така. А часто його дає батьківщина. Ні, це не завжди про місце народження, це про коріння. Знаючи витоки й не зламавшись, ти змогла б відростити крила.
Серденько, у тобі воно б’ється справжнє. Свобідне. Куди б не закинула біда, усередині справді живе Україна. Ти можеш називати це як завгодно, але сьогодні іменую це вагомим словом: ДІМ. У тобі завжди було відчуття його спокою. Воно справжнє. Не зраджуй йому. Бо саме завдяки цьому відчуттю ти не асимільована дика птаха. Ти представниця свого світу. Рідного, неповторного, затишного. І ти матимеш змогу повернутися. І потім знову відлетіти…
13.04.2022
