Боже, я сьогодні була у твоєму храмі, і, схоже, мені вперше там було спокійно. Розумієш, чула там орган, надзвичайно красиво співала дівчина. Лики святих позирали на мене, сонце пробивалося крізь вітражі. Боже, у тебе вдома так красиво. Там можна почуватися своєю…
Не було там запаху зради. Майже порожньо — від того й довірилася. Під твоїми банями не хотілося брехати. Тільки щиро про все говорити…
У моїй країні війна, Боже. Я тобі не висуваю жодних претензій. Просто говорити про війну спокійно не можу. А мовчати про неї — нестерпно. Під твоїм пильним оком, Боже, я говорила з чужинкою. То її батьківщина розв’язала війну. То її земляки моїх убивають. Віриш, Боже, до неї не мала ненависті. Вона наша. Чесне слово наша. Тож саме тому я питала щиро: чому ми змогли, а вони й досі ні? Вона говорила зі мною не криючись, щоправда, пошепки (досі боїться). Вона не готова йти супроти. Їхнє суспільство й досі не дозріло.
Я стояла і слухала. Чесно, Боже, як просто людина, розуміла. Страшно, коли влада тисне. Страшно, коли вона за супротив може вбити.
Вітражі гралися фарбами. Є ж і в людях прекрасне! Ти знаєш, я інколи не розумію, Боже, як така краса з’являється...
Вона продовжувала. Про страх, про відчай: «Зупиніть Землю, я зійду». Боже, я ніколи не можу стримати сльозу: розлилася сповна, як та річка в повінь. А пані раптом теж затремтіла: зрозуміла болісність і глибину втрат. Вона обійняла мене за плече, а я досі гралася вгорі, між світла твого, з вітражами… Шукала розраду, мабуть…
Знаєш, Боже, у твоїх стінах я зовсім не спроможна брехати. Але не зможу зрозуміти зараз усе… Бо це ж і мене прийшли вбивати…
29.04.2022р
Коментарі