Нас готували на Землю. Зачудовано розповідали, що там живуть люди – такі великі частини Всесвіту, якими нам судилося стати в близькому майбутньому! Щоправда, поки що ми мало розуміли, що це: їхні закони/думки/емоції/можливості страхали та вабили водночас! Адже потужне скупчення космічної енергії здатне створювати надзвичайні речі, які ми, душі, мали за честь бачити ще з неба. Але, на противагу створенню, завжди існувало й руйнування, якого ми теж не розуміли.
Шпаргалки на Землю брати заборонялося. Комічність ситуації полягала в тому, що ми вже знали всіх істин, проте мали їх «забути» й народжуватися з чистим розумом. Щоб пізнавати себе й світ. Дивна логіка, чи не так? Єдине, у чому запевняли, – відповіді все одно ховалися в глибинах підсвідомості. Треба було лише навчитися слухати себе…
До речі, на Землю ми мали приходити з метою, чіткого формулювання якої я вже й не згадаю. Здається, у кожного вона мала бути своя. І для втілення цієї химери в нас також «закладалися» таланти. Звісно, що унікальні й люди мали їх розвивати. Цікаво, чи не так?
Скільки ж іще всього нам, душам, треба було пізнати, перш ніж вирушити в безкрайнє море життя… А там – відкривати світ не перевідкривати. Мені вже шалено того хотілося, як на Землі кажуть, аж руки чухалися. Бо спокою не давало питання: хто ж таки та людина – велика таємниця, ключем до розуміння якої є мистецтво?…
* Рекомендація: читайте цей твір, ніби ви маленька дитина.
Коментарі
Молодець! Цікаво, сучасно з поглядом у майбутнє