Скільки сліз пролито в порожнечу.
Скільки сходинок зламалося водночас.
Скільки слів загубилося в тумані.
Скільки болю та бездумних втрат.
Скільки солі висипано в рани…
Загорнула в клунок зірочку, яку схопила за багряного хвоста ще на підніжжі скелі, на шляху до нового дня. Угорі оксамитова безкрая ковдра, розшита перлами вздовж і впоперек, увесь час супроводжує та направляє сузір'ями на істинну путь.
Я тікала з цієї ночі, стрибала вниз із гір (і геть не раз!), а варто було йти лише стежками, залитими місячними хвилями блаженства та гармонії водночас. Ступаю – і туман розсіюється, немов тікаючи від світлої душі, яку триклята відьма намагалась отруїти. Не бути сонцю вкраденим чортами! Не бути щастю пилом під ногами! Десь там ще ранок на перині позіхає та кволо розчиняє браму дня. Простягне руку й викраде з німого полону диких квітів та шипів-думок (що те, що те – отрута злої відьми). Схоплю за коси літо й увірвуся у світлий час наступної доби.
За кілька кроків обернеться глобус навколо кольорової душі. Немов ляльковий світ, бо все здається дитячим та доволі іронічним, з краплиною ванілі й перцем чилі, бо всі ми фрукти ще ті екзотичні.
Тримаю курс у серце читача. І разом ступимо за браму ночі, і перейдемо через місток у царство дня, де щастя можна з пилу проростити.
Вірю: можна крила ще пошити та від буденності за вічність утекти. За курсом далі – день!
Коментарі
ВРАЖЕНИЙ!