Повільно сонце розливає малиновий чай горизонтом. Ще кілька десятків хвилин тому на небі можна було рахувати зорі... Але у квартирі на третьому поверсі зараз нікому споглядати ранню красу.
Дзвенять струни гітари, а власниці голубих очей та інструменту байдуже, що час би налаштувати струни. Чирка-шкрябає ручка вже, мабуть, тисячний раз у блокноті, а маленька долонька видирає й жмакає сторінки. Через постійний кашель не вдається записати на диктофон нікому не потрібні (принаймні їй здається) «демки». Голос постійно зривається, очі ховає скляна стіна. Хочеться кричати, однак шоста ранку – не найліпший час для волі емоцій: сусіди – теж люди, їм, певно, хочеться у спокої додивлятися сни. Кутики губ опущені до підлоги, тіло тремтить чи то від холодного вальсу вітру за вікном, чи то від образи на світ через відсутність натхнення.
Нарешті за цілу ніч дівча дає спокій стертим пальцям, ногою штовхає гітару подалі від себе. Її не хвилює те, що інструменту боляче. Розчиняє навстіж вікно, глибоко вдихає березневе повітря. А потім буде сама собі докоряти, що даремно в одній тоненькій сорочці з хворим горлом намагалася знайти оченятами в рідних пейзажах те, що завжди так любила.
Завжди усміхалася, як бачила пташку на дереві, і дзвінко сміялася, як та сідала на підвіконня зовсім поруч. Любила знаходити нові відтінки для палітри в акварелях неба. Часто малювала один і той же краєвид із вікна, однак кожного разу малюнок мав новий настрій та барви.
Пам'ятає, як ненароком переплутала склянку з чаєм та з водою для пензликів, а потім на аркуші з'явилися неочікувані плями дивакуватої форми та фактури, бо солодка рідина по-своєму реагує на фарби. Пам'ятає, як сиділа на цьому ж підвіконні та присвячувала пісні любові до простого і як злякалася, коли так загралася, що ледь не впала на підлогу. А зараз нічого теплого не помічає, лиш стримує сльози й подумки називає себе рудою бездарністю.
Десь у грудях гаряче. Ні, це не температура: не могла ж так швидко зовсім захворіти, хоча не факт, що потім не занедужає. Боїться повернутися, бо знає, що це її пронизує наскрізь погляд.
Навіть перед кішкою соромно. Звіря, певно, усю ніч спало на застеленому ліжку, так і не діждавшись господарку, а зараз зголодніле та здивоване відсутністю на тілі долоні, що завжди гладить та плутається пальчиками у м'якій та теплій шубці.
Усе-таки варто перебороти себе. Повертається й винувато зазирає кішці в очі. Бере коробочку з ласощами для пухнастого дитяти, насипає в мисочку та один шматочок дає одразу з руки. Киця носиком треться об пальці, голівкою намагається заспокоїти господарку, бо розуміє, що тіло тієї тремтить. Потім застрибує на підвіконня й крутиться біля розчиненого вікна. Вітерець перебирає хутро холодом. Нарешті до рудоволосої доходить те, що звіря просить усунути протяги та нарешті відчути бодай якесь тепло.
Зачиняє вікно, бере на руки кішку та мовчки йде в спальню, притискаючись до муркотливого тіла тієї, що забрала її від бездушного насилля над собою. Як ситечко, яким цідить дівча улюблений чай із малиновим варенням.
Коментарі