На одній зі старих вуличок, що ховаються в маленькому королівстві десь біля тридев’ятого царства, жив разом зі своїм хазяїном-винахідником кіт Гуляйвітер. Дивне прізвисько він отримав, певно, за свою вдачу: опецькуватий, з чванливим поглядом бурштинових очей, котище видавався страшенним лежнем, що тільки й чекає на смаколики, ліниво витягуючи спину й хитро мружачись. Проте (і це було перевірено часом) варто було хазяїну причинити в лабораторію двері або взятися за складні формули, як Гуляйвітер підтюпцем вирушав у мандри. Так-так, вам не почулося, саме в мандри. Кіт спритно хапався за яскравий кінчик веселки край неба, швиденько підіймався на хмаринку і, осідлавши її, як справжній козарлюга, поспішав у пошуках пригод. Колись ще малим він довідався від бабусі про потаємну кімнату Діда-Всевіда у вежі бажань, в якій той зберігав чарівні речі, принесені йому допитливою ґавою зі скляної гори, де мешкали братчики-ворожбити. Тепер, досягши поважного віку (вірите, вже майже дев’ять років), Гуляйвітер вирішив будь-що відшукати потаємний сховок. Ні, не для того, щоб допомогти хазяїнові стати відомим, а, може, подарувати радість дітлахам, які весело ганяли влітку на велосипедах і мріяли про новий гаджет, чи, врешті-решт, зробити когось по справжньому щасливим (ну, хоча б сусідку, що день крізь день важко працювала на своєму городі, щоб заробити копійчину на прожиття). Котище прагнув одного – знайти магічні речі, полишити набридлий будиночок на старій вулиці в маленькому королівстві і збудувати справжній зореліт, завдяки якому можна перетворитися на відважного пірата, що блукає у Всесвіті…Але шлях до кімнати Діда-Всевіда залишався таємницею. Навіть книжка, що її Гуляйвітер поцупив з бібліотеки свого господаря, не допомогла. Правда, з неї кіт довідався про ключ-віддзеркалення. Варто лише доторкнутися ним до дверей у власному домі, як одразу потрапиш туди, куди забажаєш. А сам ключик зберігається (бабуся не раз про це говорила) край небесного берега, до якого так поспішають щоденно хмаринки. Саме тому Гуляйвітер, як тільки випадала нагода, і мандрував мостом-веселкою, сподіваючись на везіння. І ось цей день настав. Котище і не здогадувався, що так складеться. Зранку добре поснідавши, він почимчикував звичною дорогою. Аж раптом за рогом у сквері побачив ґаву, яка щось ховала в трояндовому кущі. Придивився пильніше… Ніби блиснуло… Ґава сторожко озирнулася довкруж. Ні, здалося…Нікого немає… Гуляйвітер не зводив з неї своїх бурштинових очей, намагаючись все розгледіти до дрібниць… Пташина не відчула його присутності. Вправно прикривши торішнім листям знахідку, полетіла далі, а муркіт неквапно підійшов до куща і знайшов заховане. Яка радість!.. Ключик-віддзеркалення… Тепер не варто гаяти часу… Скоріше додому, щоб нарешті потрапити до вежі бажань!.. Ось знайомі двері…. Торкнувся їх ключиком… Навколо все замиготіло, ніби ґава кліпнула кілька разів своїм сургучевим оком… Гуляйвітер відчув, як якась невидима сила підхопила його й понесла в невідомість… А потім була тиша… Кіт розплющив і очі і завмер від подиву… Справді було чим захопитися… Кімната скоріше нагадувала старовинну шафу, в якій на полицях у певній черговості стояли дивовижні речі. Кожна з них супроводжувалася написом. Гуляйвітер (що то магія) з подивом зрозумів: прочитати не є проблемою. Ось фотоальбомом із живими спогадами, за ним розміщено скрижалі кришталевої мудрості, трохи далі – годинник благополуччя і склянка гармонії, поруч – глечик емоцій, в якому щось дивно булькало й пінилося… Гуляйвітер на мить замислився: скільки чарівних речей, а що ж обрати? Кіт неквапно походжав кімнатою, сумнів, що ховався несміливо в куточку, підійшов до хитруна впритул і почав нашіптувати:
Ти подивися, скільки всього тут. Навіщо обирати одне? Краще забери все…
А як не донесу?- засумнівався Гуляйвітер
То пусте… Впораєшся. Головне, щоб не дісталося нікому, - продовжував нашіптувати таємний голос.
Гуляйвітер озирнувся, сподіваючись знайти торбину, в яку можна скласти всі скарби. Раптом на очі потрапив сувій старовинного паперу. Ще мить – і спалахнули літери: «Пам’ятай, прибульцю! Ці речі ти зможеш використати лише для добрих справ. Не послухаєшся – втратиш найдорожче».
Ет, що можу втратити? – подумав Гуляйвітер. -У мене ж нічого особливого немає.
Чи справді таким самовпевненим був котище? Хтозна… Хвилинку подумавши, вирішив забрати все. Він несамовито згрібав речі з полиць, набиваючи ними наплічника, що знайшовся в кутку. Зібравши все, вдоволений сів перепочити. Перед очима промайнув омріяний зореліт, уява одразу намалювала ідилічну картину: ось він, одягнений у казковий костюм пірата, сходить на одній із планет, а тубільці схиляють перед ним у пошані голови… Раптом десь здалеку пролунав знайомий голос:
- Онучку, зупинися. Поміркуй добре.
Гуляйвітер подивовано кліпнув бурштиновими очима… Поруч нікого… Певно, здалося… Час вирушати… Знову торкнувся ключем-віддзеркаленням дверей. Мить польоту… Тиша… Розплющив очі, сподіваючись побачити себе на космодромі. Аж ні… Дивне якесь місце… Ні людей…. Ні звірів… Сіре павутиння… сірі стіни… з кутків зринають тіні-примари… Тягнуться руки-крила… Уста шепочуть:
- Порятуй, тяжко в мороці жити. Скрізь пустка… Не подарували нам омріяного щастя скарби… Чому? Чому?..
Гуляйвітер згадав про ключ-віддзеркалення… Треба вибиратися…
- Не допоможе, - хтось мовив стиха.
Спробував… Справді не виходить… Що ж тепер робити? Почав неквапно перебирати речі, забрані з таємної кімнати…Знайшов скрипку часу… Може, вона порятує?.. Мелодія розчинялася в мороці, звуки губилися, ніби привиди.. Не виходить…
Здалеку знову почулося:
- Онучку, тримайся. Згадай, що ти не просто муркіт, адже маєш хазяїна-винахідника.
Гуляйвітер на мить задумався. І справді… Скільки разів бував у лабораторії господаря…
Перебираючи забрані речі, кіт побачив непримітний на перший погляд браслет. Придивився уважніше до напису. Виявляється, цей магічний предмет наділений здатністю єднати близьких людей. Одягнув, подумав про бабусю, хазяїна, сусідку, хлопчаків на велосипедах… Скрипка часу озвалася високою нотою… Тіні-примари зойкнули… Сірі невизначеність почала танути... Перед Гуляйвітром постали всі, про кого він тільки-но подумав. Винахідник з цікавістю оглядав речі… Бабуся щось змовницьки шепотіла йому на вухо…
- Сам не впораюся, - промовив хазяїн Гуляйвітра.
- Для того, щоб звільнити усіх, хто опинився в мороці, потрібні чисті думки, віра, і, звичайно, чарівний винахід, - додала бабуся.
- А що ж ми маємо створити?-поцікавився господар кота.
- Не знаю, проте чула від своєї прабабусі, що це повинна бути особлива річ. Вона має подарувати всім і кожному те, що є найдорожчим , - поспіхом мовила старенька кицька.
Винахідник замислився… Неквапно перебираючи річ за річчю, він намагався знайти хоч якусь підказку. Раптом обізвалася сусідка:
- Мені знається, що цей винахід повинен допомогти нам обмінятися тим найкращим, що є в кожного. Для цього візьмімо по одному чарівному предмету, що є тут, і скористаймося ним.
В очах Гуляйвітра спалахнули золоті блискітки… А що як справді вийде?
Доки кожен обирав, що йому найбільше подобається з речей, узятих з кімнати Діда-Всевіда, винахідник відкрив саквояж, з яким проходив багато років.
- Саме сюди складемо обрані вами речі, - сказав упевнено.
Без вагань Гуляйвітрова бабуся взяла склянку чистої правди, сподіваючись, що та допоможе. Сусідка обрала парасольку щастя для всіх, винахідник – капсулу здоров’я, хлопчаки-непосидюхи – скрижалі відновлення сили, а сам винуватець подій – посох цілющої енергії. Коли речі було складено в саквояж, всі принишкли. Чи збудеться бажання?.. Знову озвалася скрипка часу… Палітра талантів, що скромно визирала з наплічника різнокольоровими очима, кинула маленькою жменькою в кутки, де ховався морок, іскри радості…Капсула емоцій заплямкала, як старий дід, губами, що розтягнулися привітною посмішку. Морок почав розсіюватися. Тіні набували чітких обрисів: малюк, що міцно притискав до себе іграшку, не вагаючись, віддав її дівчинці поруч, та, зніяковівши, взяла, віддавши хлопчині навзаєм цукерку… Жінка замість лайки сказала тепле слово знайомій, а та перед нею вибачилася… У саквояжі щось натужно гухнуло. Всі здригнулися… Але подивування тривало лише мить, адже саквояж перетворився на потяг з вагончиками, де для кожного було відведене місце. Гуляйвітер одягнув картуза кондуктора, винахідник став керувати. Гарний настрій, що панував довкруж, ніяк не вміщувався в призначеному для нього горщику і щораз випліскувався назовні. Дорога додому виявилася цікавою, адже в подорожніх був глобус мандрів (він теж зберігався в таємній кімнаті Діда-Всевіда).
Після цих дивовижних подій минув тиждень. Гуляйвітрів хазяїн, скориставшись чарівними речами, створив цілющий еліксир спогадів, завдяки якому всі бажаючі можуть повернутися в минуле, тепле й радісне. Сусідка тепер на горді працює не сама. Їй допомагають хлопці, що живуть поруч. Вона, до речі, часто пригощає їх смаколиками, спеченими за рецептом чарівної кулінарної книги (вона теж зі скарбнички Всевіда). А що ж наш Гуляйвітер? Він разом з бабусею вирішив відкрити незвичний лікувальний салон, в якому живе магія слова. Так-так… Зручно вмостившись біля пацієнта, Котусик (так його тепер ласкаво називають відвідувачі) під гучне муркотіння бабусі розповідає дітлахам казки про мудрого Діда-Всевіда і його таємничу кімнату, про далекі і близькі подорожі пірата на зорельоті і, звичайно, про те, що є найдорожчим допоки стоїть світ: любов і щирість, доброта і милосердя, вірність і дружба… А наприкінці обов’язково додає:
- Не забувайте, мої милі, що ви ще не написали своєї сторінки в нашій казці, тому крапки в цій історії поки що не буде…
Коментарі
Браво молодому обдарованому автору!!!