За давнім повір’ям, один раз на сто років, а може й більше, бо ніхто точно не рахував, відбувається дійство, до якого прикута увага всього нашого Лісу! Цей знаменний день входить в історію, ім’я обраного викарбовується серед інших на сторінках лісової Книги Знань, а нова легенда передається з покоління в покоління! – саме так почав свою розповідь Столітній Дуб, який був свідком багатьох подій, які відбувалися у Лісі. Здавалося, що у тіні його широких віт криється якась таємниця, і, торкнувшись цієї таємниці, ти станеш її невід’ємною частиною, яка не лише пам’ятає минуле, а й здатна передбачати майбутнє. Наче уважні слухачі, обступили Дуб лісові рослини, намагаючись нічого не пропустити, адже цей знаменний день, про який говорив Дуб, день вибору лісового короля чи королеви, може настати будь-коли, і до нього потрібно бути готовим.
– Так ось, – продовжив свою розповідь Дуб, – найстаріша із Сов, яка навіює страх своїм нічним криком, та змушує завмерти, лише почувши лопотіння її крил, в знаменний день, про який вона не стільки довідується, стільки його відчуває, зриває опівночі квіт Папороті і чекає сходу Сонця. З першими променями вона здіймається високо над Лісом, потім випускає квіт, його підхоплює Вітер і кружляє, створюючи зиґзаґи. Згодом, заспокоївшись, Вітер відпускає квіт Папороті у вільне падіння. На яку рослину він упаде, тому й бути монархом і правити Лісом, берегти його, піклуватися, примножувати і захищати. Наші королі та королеви були досвідченими, мудрими, тож Ліс процвітав та розширював свої межі.
Сонце ще не було видно за верхівками дерев і його вранішні промінчики ще не ковзали по лісовим галявинам. Ліниві хмаринки пливли по небу, мов кораблі, залишаючи за собою слід, схожий на розлите молоко. Юний Вітерець нікого не тривожив, а разом з лісовими рослинами слухав розповідь Дуба, дрімаючи під запашною Липою.
– Це ж що коїться, добродії? – сполохнувся Горіх Волоський. – Я тут майже сім років мух відганяю, і ніяких тобі манннебесних!
– А ми, наприклад, першими відкриваємо весняний бал! І що? – озвалися Пролісок і Підсніжник.
– А ми, а ми.. – хотіли було щось сказати Дзвіночки, але їх перебив Борщівник отруйний. – Я тут стільки стою, уже з ліку збився, і що? Хтось запитав мене, чому я такий отруйний? Може я такий через те, що досі не втілив свої амбіції... А вони у мене є, будьте певні!
– Та які там амбіції! – мовив Терен. – Хто б говорив! Ось я точно міг би себе показати…
– Якби хоч коли-небудь, хоч хто-небудь мене помітив… Чому ніколи вибір не падав на мене? Хіба є більш вродливий, більш прекрасний? – сумно мовив Нарцис схиливши голову до джерела, але відразу ожив, щойно побачивши у воді своє віддзеркалення і вже ні на що не звертав увагу, милуючись собою.
– А ось я наприклад, – подав голос Лопух, – мабуть якби не був таким лопухом, то точно міг би позмагатися за вищу посаду в Лісі!
– Досить вам! – сухо мовив самотній Будяк. Всі гадали, що він давно засох, а він бач, ще й голос подає! – Як випала доля, так тому і бути! Можливо, саме в цьому і є вищий замисел! Давайте дослухаємо розповідь! Що було далі?
Столітній Дуб терпляче дочекався поки вщухнуть дебати, та продовжив:– Так ось. Того разу все ніби йшло так, як і було заплановано звичаєм.
Але коли Вітер почав крутити зиґзаґи, усі помітили – щось пішло не так, тобто не так, як було раніше. Недосвідчений, молодий Вітерець загрався, заслухався створеної ним же мелодії та зарано відпустив квітку Папороті. «Підхопи її, підхопи!», – кричали збуджені мешканці Лісу, та Вітер, заплющивши очі, кружляв у танку, поринувши глибоко у свої мрії і не чуючи нічого навкруги. Квітка неспішно кружляла над Лісом, то опускаючись до верхівок Сосни Веймута, Ведмежого Горіха, Сріблястого Клена й навіть, до низькорослої Конюшини, потім рвучко підіймаючись угору випадковим поривом Вітру. Всі затамували подих. Квітка Папороті, полишена неуважним Вітерцем, повільно спускалася долу йзгодом приземлилася на голівку тендітної юної Ромашки. Та тільки-но вмилася ранньою росою, причепурилася, і зайнялася невідкладними справами – споглядала на вранішнє Сонечко.Ромашка від несподіванки не второпала, що сталося. Лише Вітер, усвідомивши свою недбалість, чкурнув геть, піднявши за собою куряву та ще більше збентеживши й без того сполоханих глядачів. Юна Ромашка не усвідомлюючи до кінця в який крутезний поворот життя занесла її доля і як тепер докорінно все зміниться, здивовано кліпала очима на оточуючих.«Ой, що буде, що буде…», – перешіптувалися розгублено Сунички. «Ну ось, тепер все піде шкереберть», – настрахався Барвінок. «Такого монарха наш Ліс ще не мав…», – збентежився Бузок Звичайний. «Усе буде добре! Не хвилюйся, Ромашечко! – заспокоювали зніяковілу Ромашку стрункі Березки. – Ми всі тебе підтримаємо!». «Вірно! І підтримаємо і допоможемо! Гуртом все зможемо!» – підтвердили, ніби кіл в землю вбили, Туя Західна та її подружка Ялина Блакитна. Тож як бачите, були і ті хто сумнівався, що юна Ромашка зможе впоратися з такою відповідальною місією, і ті, хто всіляко її підтримував і підбадьорював. А в цей час, – продовжував свою розповідь Дуб, – в іншій частині Лісу, темного, ніби випаленого, усе було поглинуто пітьмою. На високих і зовсім сухих деревах, які вперто стояли, час від часу скидаючи від почорнілого стовбура свої сухі гілки, зібралася ватага шкідників – ненависників всього живого йтого, що здатне створювати, а не знищувати.Несправжній Короїд, Модринова Златка, зграйка Довгоносиків, Непарний Шовкопряд, Великий Дубовий Вусач, Золотогуз і незліченна зграя Брунькоїдів нетерпляче очікували можливості вдарити в саме серце живого Лісу. «Зараз самий слушний момент, – висловився Золотогуз, –Сорока-крадійка на хвості новину принесла, що сьогодні, в день вибору нового короля чи королеви, вибір пав на зовсім юну і не досвідчену Ромашку». «З такою королевою вони не зможуть чинити нам опір!» – сказав Короїд. «Нарешті ми захопимо живий Ліс і перетворимо його на суцільний морок!» – вставив своє слово Дубовий Вусач. «Понівечимо кору, стебла, листя, квіти, і все, ми –володарі Лісу! Що ще потрібно?» – зашипів Шовкопряд. «До бою! Знищимо Ліс! Знищимо все живе! Ми готові вирушити негайно!» – навперебій заторохтіли Довгоносики та Брунькоїди. Тож шкідники вирішили не гаяти часу та,скориставшись недосвідченістю нової королеви, захопити Ліс, а згодом його знищити.
– Ой як не терпиться дізнатися, чи вдалося шкідникам знищити Ліс, чи ні? – схвильовано перервала оповідача Гортензія.
– Та якби вдалося, то ми б зараз тут не слухали цю розповідь! Не заважай насолоджуватися вишуканою творчістю! – сердито відповів Барбарис. – Що ж було далі, шановний Дубе?
– Так ось, – продовжив Дуб, – в той час, Ромашка вважалася зовсім не корисною рослиною, а звичайним чагарником. Вона про себе заздрила таким рослинам як Звіробій, Подорожник, Шипшина, М’ята, та іншим, які були наділені лікарськими властивостями, тобто, приносили користь. Ромашка щиро хотіла бути корисною, хоч чимось, але так нікому і не ставала у пригоді, тож їй тільки й залишалося, що цілісінький день милуватися Сонцем. Коли вибір пав саме на неї, Ромашка дещо розгубилася, не розуміючи, як вона, нічим і нікому не корисна рослина, може допомогти цілому Лісу.
– Поважний Дубе! Та скажіть вже будь ласка, чи добре закінчилася ця історія? Нас переповнює чаша терпіння! – заторохтіли Дзвіночки.
– Ох і публіка нетерпляча, – посміхнувся Столітній Дуб – майте витримку, і про все дізнаєтеся! Отже шкідники не забарилися і зібравши грізне військо посунули темною хмарою в бік Лісу, знищуючи все живе на своєму шляху. Здавалося, що ніяка сила не зможе спинити цю навалу. Вони з’їдали листя рослин, кору та коріння, спустошуючи все, не залишаючи шансу на виживання. Перші кущі та дерева вже було ушкоджено. «Рушаймо за королевою! – заволав Короїд. – Знищимо Ромашку – Ліс не зможе чинити нам опір!». Поголос про те, що миролюбний Ліс зазнав нападу шкідників, рознісся всією округою. Наймогутніші Дуби, високі Сосни, розлогі Клени та інші його мешканці згуртувалися й готові були боронити свій дім. Але як? Як встояти перед такою ордою, яка змітає все на своєму шляху? Ромашка відчувала себе безпорадною йрозгубленою. Але так влаштувала природа, що у найвідповідальніші моменти активізуються ті якості, про які ти ніколи навіть не здогадувався. Тож наша королева розуміла, що якими б велетенськими та міцними не були рослини, вони можуть лише не надовго стримати шкідників, але не перемогти. Потрібно щось інше. І тут Ромашка згадала, як хотіла мати такі ж цілющі властивості як у лікарських рослин. «Лікарські рослини, –подумала юна королева, – ось хто стане в пригоді! Адже усім відомо, що такі рослини корисні в міру, а понад міру, вони можуть добряче нашкодити…»
– Я дуже перепрошую, вельмишановний Дубе, –перебиваючи оповідача забуботів всім надоїдливий Буркун, – але мій терпець, попри неабияку силу волі, уже урвався! Якщо Ви прямо зараз не повідомите, що все закінчилося добре, я цілком відповідально повідомляю, що змушений буду… – Буркун не договорив, що ж тоді станеться, бо отруйна Беладонна, грізно поглянувши на нього, змусила його замовчати.
– Отже наша Ромашка, – терпляче і виважено продовжив Дуб, – вирішила скликати всі цілющі та отруйні рослини. Але, як виявилося, кожна рослина володіла або тими або іншими якостями в певній мірі. Тож королева дещо поміркувавши, повідомила наступний план: «Усі ви володієте певними властивостями – лікувальними, отруйними, тощо. Тож ми повинні використати це проти наших ворогів. Згадаймо, хто і чим наділений! Ось наприклад ти, Полине гіркий, чи зможе хтось із шкідників хоча б наблизитися до тебе? А ви, Деревію і Чорнобривцю, згадайте, як вправно завжди ви відганяли настирливих Попелиць! Календуло! Чи не тебе як вогню бояться Кліщі? Я вже мовчу про шановану пані Беладонну! Вашим отруйним властивостям настав час показати себе сповна!» Всім рослинам було поставлено індивідуальне завдання. Вони згуртувалися навколо королеви-Ромашки, ніхто не сперечався, всі розуміли важливість своєї участі. Кожен хотів зробити свій внесок у цю справу. І коли шкідники всією зграєю зайшли в Ліс, їх уже очікували готові до бою рослини, кожна із своєю разючою природною зброєю. Вони створювали не стерпні для шкідників аромати, суміші й дружньо відганяли та нищили вороже військо. Королева була впевнена, все буде добре, адже справжня сила в єдності. Єдине за що переймалася юна Ромашка, так це те, що сама вона не зможе принести користь Лісові у такий відповідальний момент…
– Але ж завдяки Ромашці рослини згуртувалися, чи не так? – запитав Звіробій. – І якби не юна королева, хто знає, яка доля чекала б на наш Ліс!
– Так! – ствердно продовжив Дуб. – Саме розсудливість і кмітливість Ромашки допомогла побороти шкідників. Відтоді вони в наш Ліс носа не сунуть. Ось таку друзі легенду про Ромашку – королеву Лісу, я вам сьогодні розповів. Кожен повинен замислитися над почутим і винести для себе щось корисне.
– А що ж було далі з Ромашкою? Як склалася доля юної королеви? – схвилювалися незграбний Ведмежий Горіх і завжди життєрадісний Барвінок.
– З тих пір пройшло чимало часу, – відповідав Дуб, – Ліс став ще пишнішим і квітучим. І всі до одного знали легенду про юну Ромашку, яку передавали з покоління в покоління. Лише на ромашковому полі все було так, ніби нічого особливого не трапилося. Не знаю, чи випаде ще коли Ромашці стати королевою Лісу, але знаю точно, що стала вона справжнім оберегом і талісманом. Повсюди, на кожній галявині, ви обов’язково зустрінете багато ромашок. А й справді, чи доводилося вам бачити хоч якийсь ліс без цих тендітних і вишуканих квіточок? А з того часу, про який я розповів вам, стала Ромашка наділена багатьма цілющими властивостями і приносить неабияку користь!
– Діду! І я дещо про Ромашку знаю! – озвався маленький Дубочок. – Вона між іншим, це ще й символ кохання! Колись давно, коли всі дерева були великими а дні здавалися довгими, коли…
– Чекай, Дубочку! – спинив його Столітній Дуб. – Це добре, що ти також знаєш цікаві легенди, але це вже буде зовсім інша історія. Прийде і твій час оповідки розказувати. А поки збирай їх та запам’ятовуй.
На галявинах порхали метелики, а берізки тихо перешіптувалися між собою. Стрункі сосни тягнулися вище до неба, а велетенські дуби широко розкидали свої віти-руки, створюючи приємний затишок. Хмарки, ніби теж дослухавши розповідь,попливли неспішно далі.З’явилися перші сонячні промінчики. Раптом почувся крик Сови. Сполоханий юний Вітерець миттю прокинувся і гайнув десь туди, звідки лунали ці пронизливі звуки. Всі притихли. Тишу порушило лопотіння крил. Величезна тінь спадала на галявину, потім ставала меншою і меншою, поки не зникла. Сова піднялася над верхівками дерев, покружляла, і відпустивши квіт Папороті, полетіла у самісінькугущавину Лісу. Вітерець, стрімко підхопивши квітку, почав енергійно викреслювати зиґзаґи, ніби витанцьовуючи якийсь дивний вальс. Потім пронісся вихором між стовбурами дерев і рвучко піднявся над Лісом. Вище, ще вище, то повільно кружляючи, то створюючи справжній буревій. Досягнувши висоти пташиного польоту, Вітерець відпустив квітку Папороті у вільне падіння і зник так само хутко, як і з’явився. Його, як кажуть, ніби вітром здуло. Всі затамували подих. У Лісі не було чути бодай якогось шелесту листя чи потріскування гілок. Затихли птахи, і навіть хмарки спинили свій рух у небесній блакиті. Квітка, мов легенька пір’їнка, повільно розгойдуючись, спускалася долу, щоб покласти відповідальність за розвиток і збереження Лісу на обраного й підтвердити тим самим мудрий і правильний вибір Вищої Сили. Ніхто не хвилювався, кожен був готовий взяти на себе відповідальність і був упевнений, що з нею впорається, адже буде не сам, вся екосистема в будь який час прийде на допомогу, ніхто не залишиться осторонь. Так улаштований світ природи, її закони розвитку та існування не можуть бути порушені ніким і нічим.
Так було, є і так буде завжди.
Коментарі
Будь я кіношником, створив би прекрасний мультик, а то й анімаційний фільм.
Казку Анни Сердюк "Ромашка - королева лісу" можна сміло подавати на якийсь із конкурсів... Я вражений талантом Анни Сердюк, якій тільки 16 років. Респект, казкарко! Напевно, усі чекаємо нових казок...УДАЧІ!