Казка
Кажуть, що в ті часи, коли в безмежному Всесвіті, сповненому таємничих мандрів, близьких і далеких зустрічей, безперервної боротьби, під час якої на шальках терезів виважувалися добро і зло, жила собі Мрія. Здивовані, чи не так? А й справді, хто б міг подумати, що мале дівча у строкатій суконьці і шляпці-метелику на голові, з двома допитливими кісками, що ніяк не могли всидіти на місці, повертаючись щоразу в бік незвіданого, і є тією примхливицею, за якою полююють усі. Чому?- поцікавитеся. Виявляється, коли Мрія, зручно вмостившись на старому ослінчику десь аж за Чумацьким Шляхом, діставала з кишеньки чарівні окуляри й одягала їх на свого кирпатенького носика, мешканці безмежного Всесвіту не могли мати від неї жодної таємниці, а ще вона дарувала кожному (хай навіть уві сні) здатність зазирнути в майбуття, де живе найзаповітніше. Правду кажучи, не все побачене подобалося маленькій. Вона сумно спостерігала, як Чортополох з планети Пустомелі щоразу намагається потрапити в башту сусіда Скнаріуса, де в того зберігалися коштовності, крадькома поцуплені в інших, і собі відхопити частку. Не кращою за цих двох видавалася й поганська відьма Побрихенька. Не маючи власної хати, вона щоразу літала від однієї планети до іншої і сіяла з торбинки чарів розбрат і ворожнечу. Мрії іноді хотілося зробити так, щоб ці заздрісники не змогли навіть уві сні порадіти загарбаному в інших. Проте збігали краплина за краплиною миті в годиннику вічності, а все довкруж, на жаль, залишалося таким, як завжди, передбачуваним (навіть ті, хто бажав чогось світлого й чистого, обирали чомусь уже давно відоме і неважливе). Аж ось одного космічного ранку, коли зоряна брама тільки-но відкрилася і розправив крила Лебідь-птах, Мрія відчула, як десь далеко щось натужно озвалося стоголосим вибухом. Маленька хутчіш одягла чарівні окуляри, примружила очі кольору безкінечності і помітила, що на ошатній, убраній у золотаво-сині стрічки Щастядоленьці (планеті, населеній добрими, невтомними у праці мешканцями) здригаються, роздерті навпіл будиночки, а вкриті зимовою памороззю дерева безсило здіймають угору руки, кличучи на допомогу. Раптом у серці обізвався чийсь тоненький голосок. Прислухалася, чи не здалося. Ні… Звук бринів кришталем:
- Де я? Де ви? Де мама…
Напружила зір… Хто ж то промовляє? До неї? До інших? До Всесвіту? Схопила гойдлаку-блискавку, полетіла назустріч тому, хто кликав, кому вона (Мрія в цьому була твердо переконана) потрібна. Ось тут має бути скверик, що в ньому безтурботно гралися дітлахи… Немає… Тільки велика чорна діра, скалки битого скла…А за рогом, міцно тримаючи в руці дерев’яного коника, сидів хлопчик років п'яти…Чарівні окуляри вихопили те, що й так рвалося назовні, - тривогу, відчай, надію. Муркотливим котиком обізвалася до маленького, намагаючись довідатися більше. І хоча той мовчав, Мрія мала змогу подивитися на те, що відбулося, очима дитини…
Плащ ночі розривають вогняні змії.. З-за обрію з’являється чорно-сіра потвора, вона нагадує величезного змія-упиря, що в безсилій злобі порскає полум’ям навколо, кидає колючки, риє кігтями землю… Мрія бачить, як матуся хапає синочка і біжить, закриваючи любу дитину від лиходія…
Вона згадала цього пройдисвіта з його зажерливими бажаннями. Саме упир, охоплений злобою, роззявляв в лютій ненависті страшну пащеку, нападав на своїх сусідів, руйнуючи колись квітучі платети. Дістався й Щастядоленьки…
- Невже немає порятутнку? Ні. Не може бути! Вони ж бо ніколи не здавалися…
Скільки себе пам’ятає, Мрія бачила їхній нестримний потяг до волі, відчувала, як тисячі сердець б’ються в одному неспокої, а Віра, Надія, Любов золотими буквами пишуть прийдешнє…
Нахилилася, подала малому руку, краєм ока помітила, як піднімаються, оговтуються. Хтось допоміг старенькій підвестися, інший запоропоновував сусіду вцілілий окраєць хліба. Жінка, одягнувши білий халат, поспішила до машини швидкої… А чоловіки шикувалися в лави, брали до рук зброю і впевнено йшли вперед, бо знали: боронити будуть найцінніше, найдорожче, без чого немає майбуття.…
І хоча люта потвора продожвувала плюндрувати, нищити прикрашену жовто-синіми стрічками планету, з попелу, з-під багна росло й ширилося: «А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо…»
Мрія всміхнулася, чарівні окуляри спалахнули веселкою, від чого поганцю стало нестерпно дихати, він корчився, відчуваючи, що нічого не може вдіяти з цими сильними духом людьми…
Підійшла жінка, притискаючи до грудей синочка, проронила стиха:
- Я знала, що почуєш, що сміливо підеш з нами вперед, адже ти справжня, потрібна усім нам і кожному… бо ти – Мрія…
Тепер, коли в безмежному Всесвіті, сповненому таємничих мандрів, близьких і далеких зустрічей, безперервної боротьби, під час якої на шальках терезів виважувалися добро і зло, Мрія, сідаючи на старого ослінчика й одягаючи чарівні окуляри, обов’язково дивиться туди, де живе вірою в Перемогу планета Щастя доленька, де вона відчула себе по-справжньому РЕАЛЬНОЮ…
Коментарі
Попри все, підтримую думку ректора: авторка заслуговує найвищої оцінки...