Був тихий осінній день. Я поверталася зі школи й міркувала, як буду писати твір. Надворі нікого не було, бо небо хмарилося, ось-ось мав початися дощ. Раптом я почула тихий голос. Обернулася – нікого не видно. Прислухалася… Уявіть собі, я почула, як шепочуться дерева…
– Дубе, Дубе, послухай, не можу вже терпіти, набридло вже соромитися й мовчати.
– Чого ти, Тополе, я теж не сміливий. Ми не повинні галасувати, треба бути обережними.
– Скажи мені, Дубе, чому ти такий могутній, сильний, міцний, та голосу твого майже ніколи не чути?
– А ти, дівчинко, струнка та висока, голос маєш дзвінкий, але теж завжди мовчиш.
– Ти розумний, пане, чому ж нам частіше не розмовляти?
– Мила Тополе, мудрий не той, хто вміє говорити, ми повинні зрозуміти, що краще вміти слухати, бути добрими й спокійними. От люди розмовляють, але часто сваряться, сперечаються. Не розуміють вони, що ми всі під одним небом повинні жити мирно.
Я прийшла додому й швидко сіла за твір. Тепер я точно знала, про що таке важливе треба написати.
Коментарі