24 серпня українці всього світу відзначають величне свято - День незалежності України. Кожен свідомий українець не уявляє свого життя без рідної домівки, родини, багатої української мови та традицій нашого народу. Ми усі хочемо жити у мирній країні, щасті і спокою.
Особливе ставлення до нашої України у школярів, бо вони народилися уже у незалежній країні. Саме про це два публіцистичних твори юного прозаїка із Мукачева Богдана Унгоряна, який у номінації «Публіцистика і журналістика» на ХХІІІ Міжнародному фестивалі юних талантів «Рекітське сузір’я-2026».
Редакція -веб ресурсу МАЛіЖ щиросердечно вітає українців з усіх країн світу з Днем Незалежності нашої Держави!
Господь вбереже Україну
Україна — мов світанкове поле, де кожна билинка тягнеться до сонця. Її земля пахне хлібом і потом, її ріки дзвенять піснею, її гори стоять мов сторожі, що дивляться у вічність. Але прийшла буря. Чорні хмари війни закрили небо, і здавалось, що світло зникло.
У цей час люди підняли очі до небес. Мати, що колисала дитину, шепотіла: «Господи, вбережи Україну». Воїн, що стояв на передовій, стискав хрест у долоні й молився: «Господи, дай сили». Старець у храмі схиляв голову й повторював: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни». І ці слова здіймалися вище за грім гармат, вище за страх, вище за смерть.
Господь почув. Він простягнув руку над Карпатами, над Дніпром, над степами й містами. Він укрив землю щитом світла, щоб темрява не поглинула її. І навіть коли кулі свистіли, навіть коли вибухи розривали тишу, у серцях людей горіла іскра — віра, що Господь не залишить їх.
У кожному доброму вчинку був Господь. У жінці, яка віддала останній шматок хліба біженцю. У лікареві, що рятував життя під гуркіт снарядів. У дитині, яка малювала сонце на стіні сховища. У воїні, що прикрив побратима ціною власного життя. Господь був у їхніх руках, у їхніх серцях, у їхніх сльозах.
Україна стоїть, бо її береже Господь. Стоїть у сльозах і в надії, у крові й у молитві, у боротьбі й у любові. І навіть коли здається, що темрява поглинає все, Господь показує шлях — шлях до перемоги, шлях до миру, шлях до відродження.
У небі сяють зорі — і кожна з них нагадує про тих, хто віддав життя, щоб ми жили. Їхні душі стали світлом, що веде нас уперед. І коли ми дивимося на небо, ми чуємо тихий голос: «Ми віддали життя, щоб ви жили. Не втратьте цього дару».
Україна вистоїть. Бо її береже Господь. І кожна молитва, кожна сльоза, кожна жертва стає каменем у фундаменті майбутнього. Господь — наш захист і наша сила. Він береже Україну, бо вона молиться, бореться й живе у правді.
Українська мова — неповторна симфонія природи й душі
Українська мова — це не просто набір слів. Це жива ріка, що бере початок у глибинах історії й несе свої води крізь століття. Вона народилася в колискових піснях матерів, у думах кобзарів, у молитвах, що здіймалися над полями й горами. Вона звучала в селянських хатах, у княжих палатах, у козацьких думах, і звучить сьогодні — у школах, університетах, на фронті, у піснях і молитвах.
Її неповторність — у звучанні. Кожне слово — мов крапля роси на пелюстці, що виблискує під сонцем. М’які приголосні нагадують ніжний шелест трави, дзвінкі голосні — мов дзвони, що кличуть до єдності. Українська мова здатна бути лагідною, як весняний вітер, і водночас могутньою, як грім над Карпатами.
Мова — то пісня, що серце зігріє,
Мова — то сила, що правду відкриє.
Мова — то світло у темну добу,
Мова — то крила, що несуть у висоту.
Українська мова — це дзеркало природи. У ній чути спів солов’я, шум Дніпра, шелест осіннього листя. Вона пахне весняним цвітом і стиглими яблуками, вона сяє золотом пшениці й сріблом роси.
Весна в українській мові — це «світанок», «цвітіння», «зелене диво». Літо — «жар», «степ», «солов’їна ніч». Осінь — «жовтогарячий лист», «золота пора», «жнива». Зима — «сніг», «мороз», «різдвяна коляда». Кожна пора року має свої слова, свої барви, свої мелодії.
У слові — весна, що дарує тепло,
У слові — літо, що світ розцвіло.
У слові — осінь, що золото ллє,
У слові — зима, що казку дає.
Українська мова — це мова поетів. Вона звучить у рядках Шевченка, Лесі Українки, Франка, Стуса. Вона здатна передати і біль, і надію, і любов, і боротьбу. У ній кожне слово — як музичний акорд, що створює симфонію душі.
Поезія українською — це не просто література. Це спосіб мислити, спосіб відчувати, спосіб жити. У ній є ніжність і сила, мрія і реальність, світло і темрява.
Мова — то пісня, що в серці звучить
Мова — то правда, що вічно горить.
Мова — то сила, що бурі долає,
Мова — то світло, що нас обіймає.
Українська мова — це міст між поколіннями. Вона звучала в устах наших предків, вона звучить сьогодні у школах, університетах, на фронті, у піснях і молитвах. І вона звучатиме завтра — бо її сила незламна.
Її неповторність — у здатності бути сучасною й водночас традиційною. Вона живе у нових піснях, у літературі, у журналістиці, у цифровому світі. Але водночас вона береже давні слова, що пахнуть історією й культурою.
У слові — душа, у слові — наш світ,
У слові — народ, що крізь бурі стоїть.
У слові — майбутнє, у слові — наш шлях,
У слові — свобода, що сяє в очах.
Українська мова — це наш скарб, наша гордість, наша душа. Її краса — неймовірна, її неповторність — безмежна. Вона поєднує в собі природу й поезію, історію й сучасність, ніжність і силу. І поки звучить українське слово, звучить і Україна.
