Мені чотирнадцять. Кажуть, у цьому віці світ знімає свої рожеві окуляри й показує тобі справжнє обличчя. Брехня… Мій світ не знімав окулярів – він розбив їх на тисячі уламків, і тепер кожен ріже мені душу. Куди не глянь – шрами. І найглибші з них – на землі, яку люблю.
Живу не в лісі й не біля моря. Моє місто – це бетонні коробки, асфальт і річка… Я, мабуть, не вписуюся в рамки «типового» підлітка. Поки однолітки ганяються за новими трендами в TikTok, навчився розрізняти відтінки диму над Полтавою. Поки вони мріють про айфони, я рахую останні подихи моєї Ворскли. Це не метафора. Не красиві слова. Просто біль. Особистий апокаліпсис у межах одного міста.
Дідо колись, сидячи на березі, кинув фразу, що врізалася, як рибальський гачок: «У нашому дитинстві цю річку можна було пити». Тоді з мене вирвався лише скептичний хмик. Тепер уже не до сміху. Намагаюся уявити цю картину: чиста, прозора водиця, сонцеджерельні відблиски. А потім відкриваю очі і бачу сіру, маслянисту воду, що несе пластикові пляшки, сміття, старе гілляччя та листя. Я відчуваю спрагу. Справжню жагу за тією водою, якої ніколи не куштував. Майже як із динозаврами: знаєш, що вони існували, але уявити їх живими все одно не виходить.
Читав, що через вибухи в Чорному морі гинуть дельфіни. Вони не витримують звуків війни. Іноді здається, що й річка вже втомилася слухати людську байдужість. А тепер її добиває війна, змиваючи в каламутні води залишки згарищ і отрути. Так з’явився перший шрам.
Раніше щовихідних ми з батьками їздили за місто, до лісу. Там був мій особистий світ, фортеця без мурів. Знав кожну стежину, пам’ятав, де росте дика малина, а де після дощу визирають гриби. Повітря хотілося їсти ложкою. Воно пахло вологою землею, хвоєю і свободою. Минулого року поїхали туди знову. На узліссі, де колись починався густий сосняк, тепер – вирви. Чорні, рвані рани на землі. Деякі дерева посікло осколками, інші вирвало з корінням. Гілки стирчали вгору, мов руки, які так і не дочекалися допомоги. А ще – тиша. Не та, лісова, після якої хочеться слухати, як шелестить листя. Інша – важка, мертва, така, що аж у вухах дзвенить. Птахів майже не чути. Це вже не просто шрам. Це ампутована частина мого дитинства.
У новинах говорять про мільйони гектарів спалених лісів, тони забруднювальних речовин, тисячі загиблих тварин. Жахливі, велетенські цифри. Але коли стоїш на попелищі того, що любив, цифри перетворюються на біль. Ти розумієш, що кожне з цих дерев було живим. Всяка тварина, що втекла чи загинула, мала свій дім. І цей біль – він дуже особистий.
Іноді я думаю: раптом ми справді погані діти цієї планети? Беремо, руйнуємо, споживаємо, смітимо, а потім дивуємося, чому все навколо «хворіє». Учора якийсь чоловік просто викинув із машини пакет на узбіччя. Саме там, де минулого тижня ми з друзями прибирали. І в ту мить мені стало так гірко й безсило. Ніби намагаєшся заліпити пластиром величезну рану, а хтось поряд сипле на неї сіль. У такі хвилини хочеться кричати, благати, достукатися до кожного серця…Навіщо?! Заради чого?! Невже заради забави?!
Моя Полтава, моє рідне місто... Її повітря пахне не лише липами та смаколиками, а й гіркотою вихлопних газів. І це відчувається. Як ніколи, розумію, що таке «кожен подих». Дідусь вчив мене бачити життя там, де інші бачать лише руїну.
- Дивись, – казав він, показуючи на кульбабу, що проросла крізь тріщину в асфальті, – це її особиста війна за сонце.
Відтоді такі речі не проходять повз увагу. Крихітні, тендітні квіти вперто лізуть крізь асфальт. Коріння дерев розриває бетонні плити. Зелене знаходить собі шлях навіть там, де, здавалося б, для нього вже нічого не залишили. Це мовчазна, щоденна битва, свідком якої я є. І чомусь соромно, що саме люди змушують природу так відвойовувати кожен клаптик життя.
Але потім… Потім я повертаюся додому і бачу стару абрикосу. Вона теж має свої шрами: десь обдерта кора, десь буревій відламав гілку. Та щовесни вона вперто вкривається білим цвітом ніби каже: «Я ще жива. Я буду боротися». Мабуть, саме в цій мовчазній упертості й ховається надія.
Я не міністр екології, і поки не під силу зупинити вирубку Карпат чи очистити всі річки. Та ніхто й не вимагає врятувати планету за один день. Можна просто не кинути папірець повз смітник. Разом із друзями знову піти прибирати наш маленький парк. Посадити дерево біля свого будинку. Дрібниці? Можливо… Але це той самий пластир на величезній рані. І якщо нас, тих, хто з «пластирами», буде багато? Якщо ми навчимося не лише лікувати старі шрами, а й не завдавати нових?
Мені чотирнадцять. Не хочу, щоб мої діти колись дивилися на фотографії лісів чи річок, так як я сьогодні дивлюся на картинки з динозаврами. Хочеться іншого майбутнього. Щоб можна було вдихнути на повні груди й відчути не гар, а свіже повітря. Щоб Ворскла була річкою, а не нагадуванням про те, що ми втратили. Щоб у лісі знову було чути птахів, а не тільки вітер між обгорілими деревами. І заради цього готовий клеїти свої маленькі «пластирі». Знову і знову. Адже, це моя планета. Бо коли планеті боляче, шрами з'являються і на моєму серці…
Коментарі
Іменна премія Петра Скунця від Товариства верховинців Міжгірщини має особливе значення. Вона для мене - абсолютна безкомпромісніс ть у слові. Гадаю, що висловлюватися потрібно так, аби не було соромно за жоден рядок. Убачаю в цьому не стільки відзнаку, скільки високу планку на майбутнє.
Щира вдячність організаторам, команді фестивалю «Рекітське сузір'я» та журі за роботу й відзначення в номінації «Публіцистика». Ви робите важливу справу – даєте ще юним авторам відчути, що їхній голос вагомий. Завдяки Вам з'являється вперте бажання далі добирати влучні слова, відстоювати правду і залишатися собою.
Дякую від щирого серця за такий поштовх і віру!
"Дякую! Почитав Тихона Михайлова "Мій шрам на планеті" і вірш-посвяту Татові... Надзвичайно талановитий і творчо обдарований юнак із світлою душею, на якій, на жаль, дії дорослих вже залишили свої шрами... Дякую журі, що запропонували саме його кандидатуру на премію ім.Петра Скунця, яку заснувало Товариство верховинців Міжгірщини для обдарованих дітей- переможців літературного конкурсу фестивалю "Рекітське сузір'я" у номінації "Публіцистика". Щиро вітаємо Тихона із званням лауреата та бажаємо нових творчих полонин і верхів, заслуженого визнання творчості в свого читача!"