Оповідання-бувальщина
Мені було лише шість років.
Найбільшою моєю тодішньою мрією було купити глиняного свистка-півника, про що не раз і не два благав матусю. Вона вже давно погодилася, навіть казала, що відклала на цю річ ганчір'я, яке належало було продати чи виміняти на свисток. Треба було тільки дочекатися весни, коли приїде у село на возі гончар, привезе на ньому різний крам і омріяні мною свистки-когутики.
Майже щодня я виглядав весну через невелике віконечко нашої крихітної хатинки, але вона не поспішала приходити. Аж тут нарешті з гори Кичери побігли невеличкі струмки, появилися острівки-проталини на протилежному боці гори, ласкаво усміхнулося сонечко, зігріваючи землю.
Над садом цвірінькотіло птаство, безтямно радіючи такому довгожданому весняному теплу.
Моя невтомна матуся, як завжди навесні, поралася на грядці: висівала на розсаду капусту і буряки. Аби я часом не наробив якоїсь шкоди – мусив знаходитися біля неї.
Та хіба міг я з цим змиритися? Звичайно – ні! Як тільки відвернулася в інший бік – мерщій заскочив у пивницю і, захопивши клунок із ганчір'ям, стежинкою, що лежала понад цвинтарем, щосили помчав до церкви, а далі – через кладку до гончарської підводи. Я її помітив згори.
Підбігаю.
Дарма, що тут жінок і дітей зібралося чимало, гончар-продавець, побачивши мене, запитав:
– Що хочеш у мене купити, дітваче?
– Когутика, – відповідаю.
– Добре, але у мене тих когутиків знаєш, скільки? Вибери собі, який хочеш.
Мені впав у око когутик із червоним гребінцем і золотаво-білими крильцями.
– Гаразд, бери, – зваживши принесене мною ганчір'я, cказав продавець.
Це був найщасливіший день, бо тепер маю свого когутика і можу свистіти ним, скільки хочу.
Радісний і веселий повертався додому й свистів півником так, що аж у вухах дзвеніло.
Саме у цей час зі школи поверталися кичерянські школярики, а із ними і сусідський Василь. Прізвище у нього було також Тарчинець. Він навіть доводився нашим родичем.
Свого свистка Василь ніколи не мав, тож попросив мого. Сказав, що лише раз свисне – й віддасть.
Вихопивши когутика із моїх рук, Василь почав утікати. Звісно, що я не міг його наздогнати. Від такого відчаю я прегірко заплакав і мерщій побіг до матусі, аби знайти розраду.
Мама, навіть не дослухавши мою розповідь про вкраденого когутика, мовила:
– Так тобі і треба, бо не сидиш біля мене, а лише вулицями мандруєш.
– А де ти взяв когутика? – поцікавилася ненька. Діватися було нікуди і я чесно розповів усе, як було.
– Будеш мене слухати – куплю тобі нового когутика ще май файного.
Постеливши ряднину під сливою, сказала тут сидіти і нікуди не ходити, а сама тим часом пішла щось приготувати їсти. Та де там до сидіння? Тільки й думок було, як у Василя відібрати свого когутика, яким він, певно, тішиться, свистить, вихваляться дружкам, які вигнали худобину на пасовище в урочище Тюховий.
Не довго думаючи, я зірвався з місця і крадькома понад хатою і стайнею, аби не помітила матуся, вибіг на стежку між сусідніми хатами і навіть не помітив, як уже був над селом в урочищі Млака.
Через невеликий час примчався до кичерянських пастушків у Тюховому. Серед них побачив і мого кривдника Василя Тарчинця, який, вийнявши мого когутика із своєї кишені, «видавав» такі пташині трелі, що можна було заслухатися.
Рішуче наблизився до нього і кажу:
– Віддай мого когутика!
– Щось заспівай, затанцюй, тоді віддам.
Сестра Марія та наш двоюрідний брат Михайло Маркович, збагнули, що і до чого, бо я випрошував свого когутика зі сльозами.
Підступившись до Василя, запитали:
– Нащо над дітваком знущаєшся? Хіба не бачиш як він уже не плаче, а ридає, а ти, безчеснику, радієш?! Віддай дитині забавку, нехай тішиться і не плаче, бо не будемо твою брикливу корову завертати, ягнят стерегти, давати списувати домашні завдання і контрольні уроки, бо ти добре знаєш, що є неуком клятим.
Як не дивно, але Василь, не довго думаючи, з гонором віддаючи безцінний скарб, мовив:
– Забирай, мені за ним не жаль, куплю собі май ліпшого, може і пістолет стрийко із Мукачева привезе…
Забравши когутика я видерся на невелику смерічку, сів на гіляку і, мов постовий міліціонер, почав подавати свистки. Певно, довго сидів би тут, але почав накрапати дощ. Сестра Марія зі своїм двоюрідним братиком Михайлом і Складниковою Гафійкою розпалили багаття і покликали мене, аби погрітися.
Підставляючи рученята і ноги ближче до вогню, не міг натішитися цим дивовижним чудом. Трохи підсохли сорочина і штанята. Не життя – а рай. Мені захотілося тут побути довше. На це погодилася і моя сестричка Марія, яка разом із кичерянськими пастушками погнала худобину на водопій. Пообіцяла після цього мене забрати. Залишившись біля вогнища, я підкладав у нього хмизу і гілки. Скоро приліг на траву-мураву біля вогниша і заснув. Ніхто не розбудив мене, бо пастушки, захоплені розмовами, погнали худобину додому.
Проснувся я від холоду, коли вже згас вогонь. Глянув – а навколо темрява непроглядна. Думаю: «Все, з'їдять мене голодні вовки або ведмеді, роздеруть на шматки злющі кабани-іклани…»
Від такої безпорадності і відчаю гірко заридав. Ступив пару кроків, але, зачепившись за якусь гіляку, впав у зворинку і ледь-ледь з неї викарабкався. Стою і голосно плачу. Тут враз на протилежному боці до мене обізвалася жінка:
– Що сталося з тобою, скотарю? Корову ци вівці загубив?
– Я сам загубився-а! Не знаю, куди йти додому-у, – криком відповідаю.
– Іди до мене. Туй, долі, перейдеш через потік, над ним побачиш мою невеличку хатинку у якій живу. Ти чуєш мене?
– Чую, чую, – відповів я притихлим від переляку голосом і побіг униз.
Не біда, що кілька разів довелося падати на мокру траву. Продираючись через густу хащу, наблизився до потічка, дорогу до якого перегородила повалена буревієм смерека. Чіпляючись за її гілки, я крок за кроком наближався до протилежного берега, відгукуючись щоразу на магічне слово моєї рятівниці:
– Де ти-и?
– Я туйки, іду-у!
Через якийсь час я був уже біля хатинки-зимівки, в якій усеньке літо до глибокої осені господарювала Соляникова Анна. Вона тут тримала худобину, випасала її, жила у маленькій кімнатці, до якої припровадила і мене. На столі світив каганець, але у хатині було тепло, пахло гарячим теплим хлібом, який щойо із печі достала господиня і, наливши у велике горнятко теплого, щойно видоєного молока, пригощала мене. Перед тим зняла з мене верхній одяг, який до самої нитки був мокрий, хоч викручуй його, і повісила на жердину.
– Залізай на піч, грійся, бо тремтиш весь і зубами цокочеш.
Вона завила мене у якесь ганчір'я, добре, що сухе було, і я швидко зігрівся, а потім спитав у неї, чи зайде за мною тато.
– Зайде, він тут десь недалеко, ходить із рушницею, ліс оглядає, як і належиться лісникові, звірів боронить. Коли закінчить обхід – забере тебе додому.
Від таких заспокійливих слів я швидко заснув. Напевно, спав би цілу ніч і день, якби перед світанком не навідався сюди наш сусід Іван.
– Вставай, легіню. Ми тебе цілісіньку нічку шукаємо, мати сльозами заливається, місця собі не знаходить…
На дущі було моторошно і лячно. Напевно, від того, що вся ця історія зі мною не пройде так спокійно
В голові роїлись невеселі думки, що висіче мене прутом за такі прокази мама. Та вийшло навпаки – жодного докору не було в її голосі, тільки сльози, мов град, котилися з її очей…
Мовчав і батько. Мабуть, обоє були раді й щасливі, що знайшовся їхній мандрівничок-синочок…
Comments