Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (6 голосів)

murgorod toiНе той тепер Миргород…

Брат Юрко після закінчення восьмого класу у сусідньому селі Лісківці разом із нашим Михайлом Соляником, сусідом, чоловіком старшого віку і двома кичерянськими парубками Іваном та Юрком Поповичами поїхали на заробітки на Полтавщину. Знайшли роботу у селі, неподалік станції Миргород. Жили у родичів Ганни Тарчинець і Павла Григорьєва. Та зима виявилася сніжною і дуже холодною. Такою була вона і на Закарпатті.

Восени я позбувся сезонної роботи інструктора-екскурсовода Міжгірської туристичної бази «Карпати». Знайти собі тоді іншу роботу було вкрай важко, а тим більше взимку. Порадився зі своїми батьками і вирішив поїхати до брата Юрка, привезти йому теплі речі, а може там знайти собі також роботу.

Через пару днів я вирушив у дорогу. Знав, що Юрко зрадіє, написав йому телеграму.

У визначений день і час наш родак Павло, брат Юрко і його колега Юрко приїхали до станції Миргород конями на санях.

У теплих обіймах вони зустріли мене. Особливо зворушлива й незабутня була зустріч із меншим братом Юрком. Сіли ми на сані, а тут повертається до мене Павло і промовляє: «Не той тепер хлопці, Миргород, Хорол – річка не та…»

І з чого б це раптом, таке. Але менше із тим, подумалося, добре що чоловік цитує поетичні рядки відомого класика української літератури Павла Тичини. Але як потім виявилося, ті слова не даремно сказані були, не даремно…

Ферма та якій працювали була далеко від села - добиралися до неї, степом, а холодний і рвучкий вітер пронизував аж до самих кісток. Не було на фермі навіть елементарних засобів механізації. Все доводилося робити вручну. Від скирт носити солому, а на одній підводі за чергою вивозити на поле гній, часто у трубах перемерзала вода. І для того щоб напоїти худобину змушені були розпалювати вогонь і у бочці підігрівати сніг аби видобути із нього воду.

Не було у нас особливого вибору і у харчуванні. Із колгоспної комори могли отримати кілька кілограмів крупи, борошна та олії. А між тим за свою пекельну працю отримували невеликі заробітки.

Бідкалися ми один-одному і продовжували далі тягнути важкий віз. Так було аж доти, поки не запропонував своїм односельцям змінити наш тимчасовий адрес прописки на інший – поїхати до колгоспу у село Залінійне. До нього не така вже й далека дорога, а головне мали хоч якусь надію на краще.

doroga ferma zaliniineІ знову у Залінійному

Звечора зібрали свої речі, прокинулися десь опівночі і засніженими полями під яскравим місячним сяйвом, подібні до героїв кінофільмів із чумацької долі, побрели до ближньої залізничної станції. Чекати довелося недовго – сіли на першу електричку до Полтави, а звідси прямим поїздом до Краснограда, від якого до Залінійного рукою подати. Цей маршрут нам із Юрком був добре знайомий – їдемо ним немов додому повертаємося.

Так і сталося. У конторі колгоспу нам усім були безмежно раді, бо робочих рук, а тим більше взимку, завжди не вистачає. Шукати іншої квартири бригадир не став – направив нас знову до Катерини Сотникової.

Побачивши нас на своєму подвір'ї, жінка раділа, як нікому. Вона постелила на столі скатертину і подала смачний обід, за яким зав'язалася цікава розмова. Багато чого корисного довідалися від неї. А невдовзі сюди завітав і наш бригадир.

Для кожного він визначив роботу. Мені із Юрком дісталася котельня і догляд за неплемінними бичками, нашим односельцям – Михайлу Солянику – догляд за отарою овець, а двом Поповичам – пильнувати за відгодовуванням телят.

Ранні і вечірні зорі зустрічали ми на роботі, чергували вночі на фермі. Моя робота у котельні нагадувала заводський цех, бо три рази на день треба було готувати гарячий корм для корів. У котельному приміщенні вечорами працювала і лазня, якою залюбки користувалися тваринники, а сільські жителі відвідували лазню у вихідні дні за чітким графіком і платили у колгоспну казну невеликі гроші. Все це було під моїм контролем.

У технічних проблемах я часто навідувався до тракторної бригади, у цехах якої сільські механізатори готували до весняно-польових робіт техніку: колісні і гусеничні трактори, тягачі, комбайни.

Були тут і токарні станки, інше сучасне обладнання, яким досконало володіли справжні майстри своєї справи. Найкращі враження залишилися від знайомства із комбайнером Петром та його батьком, який займався не тільки ремонтом техніки, але й обслуговував на фермі водопоїлки і напірну вежу.

Нас із Юрком він рахував своїми внуками і частенько пригощав чимось смачненьким.

Нам на підмогу був і водій невеликого тракторця, яким він вивозив із ферми гній. Свою техніку на ніч залишав у хліві. Але якось Юрко забрався у кабіну, запустив двигун і виїхав на подвір'я аби покататися. На щастя, саме у цей час підійшов тракторист, заплигнув у кабіну, зупинив трактор і, вхопивши Юрка за комір куртки, скинув його на землю. Добре, що чоловік не дав волю рукам. І закінчилося все тільки сваркою, але Юрко пообіцяв, що більше подібного не буде робити ніколи. Попри все кмітливий механізатор щоразу залишаючи стального коня, знімав із акумулятора дріт із плюсовою клемою і тепер уже Юрку було нізащо не запустити двигуна.

Та не біда. Скоро бригадир колгоспу довірив Юрку двох коней. Але перед тим йому належалось засвоїти хоч би елементарні правила поводження з тваринами. Конюхи, що доглядали за ними, були люди поважного віку і у них було чому навчитися. Юркові дісталася ще не об'їжджена пара, на якій ще ніхто із сільських хлопчаків не катався верхи. Це зробив Юрко. Він загнуздав коника, підвів його до возу і заплигнув на конячу спину. Дивно на це відреагував вороний – зірвався із місця, проскакав метрів зі ста, зупинився і став немов вкопаний. Так продовжувалось кілька хвилин. І тут раптом коник, махнувши хвостом, зробив різкий стрибок, а потім різко зупинився, від чого Юрко не міг втриматися і впав на землю. На щастя, обійшлося усе добре. Їздок підійшов до непокірного коника, погладив його гриву і дав шматочок білого хліба, який завжди мав у кишені.

Наступного дня перед катанням на коні верхи Юрко пригостив його відвареним бурячком і дав напитися тепленької води із макухою. Для більшої безпеки прилаштував на коні сідло із стременами. Цього разу Юрко одразу сів на коня і, зручно вмостившись на сідлі, поскакав понад фермами до скирт і назад.

Десь за тиждень спритний хлопець обкатав і другого коня. Тепер можна було запрягати їх у парі. Юркові дісталися майже два нових хомути, посторонки і відремонтований віз. Він швидко освоїв кінську упряж, хоча ця техніка була для нього новою. У верховинських краях запрягають коней у шлею, немає і посторонок, а замість них використовують ланцюги. Віз також не є таким важким, як на Сході України, бо все зроблено із дерева, а тут багато возових елементів є металічними.

Менше всього думав про це Юрко – щодня запрягав коней у віз, доставляв ним корми і відвозив молоко до збірного колгоспного пункту.

Яке ж то було щастя проїхатися бричкою на конях в ліс чи до залізничної станції в Залінійному, привести звідти продукти чи зустріти з поїзда друзів.

Ніколи не відмовляв Юрко привести комусь із старших людей дрова, вугілля, муку із млину.

Не могла натішитися нами і господиня Катерина. Під самий Новий рік запропонувала поїхати з нею у ліс і привезти звідти ялинку. Сіли ми усі троє на віз і помчалися за лісовою красунею. Коли наближалися до лісу, раптом, чи то від великої радості, чи просто щоб здивувати нас, Катерина почала голосно співати, і так мелодійно, що такого від неї ми навіть не очікували. А над засніженими деревами летіло:

«Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому,
Тільки світи миленькому,
Як іде додому…»

Скоро із високою вічнозеленою красунею повернулися ми додому, поставили її посеред хати, прибрали і приготувалися увечері зустрінути Новий рік. Незабутнє і радісне було то свято, а на другий день відзначили і мій день народження. Тоді мені виповнилося лише 18 літ. Розщедрилася наша господиня Катерина і разом зі своєю сестрою Нюрою& подарували мені приграний із хутряним коміром кожушок.
…Часто на ферму навідувалися покупці, аби придбати бичка чи теличку. Ясна річ, що серед всього стада вибирали вони найкращу тваринку. Одному чоловіку із його дружиною впав в око бичок Сюря, улюбленець мого брата. Коли почув це Юрко, мало не розплакався, бо жаль йому було розлучатися зі своїм другом, який був лагідним, а часом навіть кумедним – дозволяв собі зняти із Юрка шапку, замугикати, попросити чогось смачненького, або засунути мордочку у кишеню і дістати звідти цукерку, або викинути на підлогу ключі, розірвати і навіть зжувати нотатник.

Скоро весна почала заглядати у вікна та і день ставав більшим. Поволі наближався час, коли ми мали їхати додому. Гарними були і наші заробітки – дві тони пшениці і одну жита заробили, а ще в придачу триста кілограмів соняшника. Видали нам і премію аж за три місяці.

Проводжаючи нас, бригадир жартома сказав, що єдине жалкує за тим, що ми не знайшли собі тут наречених і не залишилися у селі назавжди…

Гарні спогади про Залінійне, його чудових завзятих до праці людей зосталися у нашій юнацькій пам'яті на все життя.

Працюю над продовженням

Коментарі  

Ісаєвич
+1 #3 Ісаєвич 02.10.2021, 13:25
Цікаво і сумно про те, як жилося заробітчанам далеко від рідного дому. Василь Федорович вміє це описати гарно, професійно... Це фрагменти нашої минувшини.
markrk21
+8 #2 markrk21 21.09.2021, 14:52
Зворушлива розповідь. Весь час тримає читача у напрузі. Екзистенціалізм !
РекторМАЛіЖ
+7 #1 РекторМАЛіЖ 21.09.2021, 10:33
Обіцяв Маркіяну Лехману та іншим моїм читачам продовжити розповідь про малих заробітчан. Це я уже зробив. Отже, читайте, чекаю коментарів.

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

Чи потрібно вакцинуватись?

Маркіян Лехман
19 жовтня 2021

(Особиста думка)

Регулярно слухаю радіо, дивлюся телебачення, читаю друковані ЗМІ й...

На хвилі осені

Катерина Говера, м. Івано-Франківськ
12 жовтня 2021

Осінь – твій килим витканий із листя,
І плаче небо укриваючи своїм плащем.
Міради дощових краплин...

Золотава осінь

Катерина Говера
11 жовтня 2021

Сьогодні осінь стукає в віконце,
На дворі листя опада.
І вже не гріє, тільки світить сонце,
А...

Слова під плащем

Олена Федюра
11 жовтня 2021

(верлібр)

Осінь
Теплом на долоні,
Вітром між пальців,
Вологістю очей
Свідчить про свою присутність.

Старий дуб стоїть...

Маркіян Лехман
03 жовтня 2021

У прекрасному селі Добрячин Червоноградського району біля церкви Воздвиження Чесного Хреста...