«Є багато чого, що б я хотіла сказати, проте мовчатиму. Мовчатиму тобі, мовчатиму їм. Скажу, проте не почуєш, і нехай так.
Це в мені. Не скажу, що «щось не так», але я не розумію, і зараз не хочу нічого цього розуміти, воно просто є і я дозволю йому просто бути.
Я хочу говорити і не вимовлю ні слова, справа не в голосі.
Цього всього надто багато, і це нікому не потрібне, навіть мені, тому нехай воно перебуде», – хотіла сказати вона, проте знову залишила тінь у тіні, а вдень світило сонце, усміхалось і ходило вулицями.
Вона була не винна, до пори до часу. Вона жила ще до того, як почала існувати. Саме її існування в людській подобі стало злочином. Чому?
Існувала як ідея. Ідея, яка повинна була такою й лишатись, без фізичної оболонки, проте світу прагнулось до людської реалізації. Ось так і з'явилась та, з якої почалось і завершилось багато чого у світі.
Загалом, так стається з усіма людьми.
«Думки наштовхують на думки, ідеї породжують ідеї, емоції впливають на емоції – і от такий круговорот незримих речей, які керують світом. Як би не було, від крайності до крайності один крок, від раціоналізації всього до «хай вже так буде» і пливе за невідомою течією. І скільки б не було на світі людей, скільки унікальних, єдиних і неповторних історій, а часом інсайти приходять одні й ті ж. В різні частини світу, різні епохи і в зовсім різні голови приходять одні й ті ж бачення речей. Цікаво.
Коли ти втікаєш, хочеш позбутися чогось і бути від нього чим далі. Та коли таки вдається втекти на достатню відстань, починає не вистачати того, чого хотілося позбутись. Одні парадокси. І, водночас, все прекрасно - чітко - надто просто пояснюється. І в цьому також самопротиречності існування.
Час, простір, вплив і наслідок – люди.»
Все в блогах
Вона і її глибоководні листи
- Автор: Олена Федюра
- Перегляди: 107
Коментарі
Вони беруться тлумачити "круговорот незримих речей, які керують світом". Вони - при раптовому розумінні знаходження виходу з проблеми, у них "все прекрасно - чітко - надто просто пояснюється."
Мене це скільки радує, стільки лякає...
І все ж за ВАС ТАКИХ кебетних гордість переповнює.