Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (6 голосів)

Уривок із книги "Життєві перехрестя"

Мені й наймолодшому брату Юркові хотілося якомога швидше стати дорослими. Після того, як я закінчив десятий клас, вирішили під час літніх канікул, за порадою бувалих односельчан, гайнути на заробітки на велику Вкраїну. Юрко був тоді ще малим: закінчив лише сім класів, який же із нього заробітчанин? Але разом зі мною він завжди почувався впевненим і дорослим.

У Львові придбали квиток на поїзд до Харкова, бо ж не мали призначеного місця роботи – їхали навмання. А тут раптом познайомилися і розговорилися із такими ж, як і ми, заробітчанами-дорослими. Вони й запропонували приєднатися до їхнього гурту.

На другий день усі ми дісталися міста  Краснограда, а звідти електричкою до невеликої станції, на якій потяги зупиняються лише на кілька хвилин.

Вийшли ми з вагона й побачили за високими деревами невеликий будиночок, до самого порога якого від колії була викладена бетонними плитами вузенька доріжка. Побачили тут, біля колодязя, на одній ніжці журавля, якого змайстрував дбайливий господар. Пізніше дізналися, що тут разом із сім’єю вже десятки літ мешкає обхідник колії.

На пристанційній площі було чимало зустрічаючих, які приїхали сюди хто на чому: автомобілях, колісних тракторах, мотоциклах, але найбільше возами. На одному із них сиділи чоловік зі своєю дружиною й двома хлопцями-студентами, які поверталися додому після навчання в Красноградському технікумі.  Їхній батько, побачивши серед пасажирів нас, найменших, запропонував сісти на їхній віз.

– А ви, хлопці-молодці, – звертаючись до нас, поцікавився фірман, - у  гості до когось у Залінійне їдете чи де? – Немає у нас часу гостювати, а їдемо до вас на заробітки, - відповіли ми.

– Ось бачите, парубки, час і вам свої гроші заробляти, не ганяти м’яча і байдикувати, поправляючи рядно на возі, промовила до синів їхня мама. Але почувши таке, вони навіть і вигляду не подали, що то їх стосується. Дістали із кишені карти і «різалися у дурачка». Кожен був зайнятий своєю справою. Фірман провадив польовою дорогою віз, а ми із Юрком милувалися чудовими краєвидами: широкими полями, царинами, за якими виднілися перші будівлі колгоспних ферм і найвища споруда – водонапірна вежа. Коли під’їхали  ближче, побачили жінок, які порались  біля корів і телят – годували їх і напували пійлом. Чоловіки виконували більш важку роботу: прибирали приміщення, завозили щойно скошену соковиту траву. За всім цим пильнували й давали настанови зоотехнік і бригадир. Підійшли ми до них і розповіли про те, що хочемо влаштуватися на роботу.

Раді були такій новині сільські чиновники, тим більше що їх бригаду поповнили молоді заробітчани.

… Надвечір до ферми привезли солому, яку ми швидко закидали на горище, а решту - в приміщення між проходами. Після дорожньої втоми і випитого горнятка молока із білим хлібом нам хотілося відпочити. Полягали ми на ту солому й заснули.

Десь опівночі нас розбудив сторож, який пильнував за телятами. Він і каже до нас:

– Що ви спите, хлопці, не чуєте, як двоє бичків, заплутавшись у ланцюгах, на смерть б’ються.

Відверто скажу, лячно було до них підходити. Та все ж заспокоїли круторогих, розплутали ланцюги й уже після цього не спали до ранку, бо о десятій годині, як велів бригадир, мала  відбутися розмова із головою колгоспу ім. Карла Маркса.

chata zalininneНаш шеф був небагатослівний. Після власноруч написаної заяви, нас прийняли тимчасовими працівниками колгоспу, видали в Малоорчиківській сільській раді довідку про прописку й влаштували на проживання й харчування до тамтешньої доярки Катерини Сотникової. Добре нам у неї жилося, її сестра Нюра готувала нам смачну їжу, прала й прасувала постільну білизну.

Нерідко до своєї тітки Катерини навідувалася тендітна й гарна, з великою косою дівчинка Люба. Вона була старшою від нас лише на два роки, але вже працювала на одному із заводів у Дніпропетровську. На вихідні й святкові дні навідувалася до своїх батьків і частенько пригощала нас цукерками й морозивом. Час від часу перепадала від неї й невеличка баночка розчинної кави, яка у той час була  великим дефіцитом.

Якось ми довідалися, що у Любиної знайомої бабусі, що мешкала на іншому боці вулиці, димить пічка, повалився паркан і нікому відремонтувати хвіртку. Що було робити? Вирішили ми з Юрком допомогти самотній старенькій. У своєї господині знайшли необхідний інструмент і приступили до роботи. Паркан і хвіртку відновили скоро. Нелегко було розібратися з димовими виходами й тягою. Кмітлива бабуся порадила звернутися до знаних нею майстрів, цінні настанови дав нам і тато Люби.

Споруджувати піч довелося з нуля. Робили все, як нам і порадили сільські знавці. Всередині піч виклали із вогнетривкої цегли, вимурували димохід і навіть облаштували для бабусі широку лежанку, яка була її давньою мрією.

Не могла нахвалитися сусідам і близьким людям бабуся:

- Ой, які ж то працьовиті хлопці-западинці, - казала, - таких треба пошукати. Коли ми закінчили роботу, бабуся дістала зі своєї скрині кілька карбованців, простягнула їх нам зі словами:

- Візьміть, хлопці, це вам хоч на кілька літрів бензину буде…

Гроші взяти від старенької ми із Юрком відмовилися, бо ніколи їх у бідних і старшого віку людей  не брали, а тим більше у одинокої бабусі.

На наш подив, дружні  люди жили у Залінійному. Коли Любин тато вирішив будувати новий будинок, допомагати йому у цьому прийшли сусіди, родичі, друзі й просто знайомі. Ми з Юрком були також не осторонь: носили воду, перемішували із соломою глину і місили її. Після накидали глиняний розчин у дерев’яні форми й висушували його. У такий спосіб власноруч виготовляли саморобні цеглини.

Добре в нас це з Юрком виходило – працювали з великою цікавістю й сумлінням.

Після роботи господиня подавала на широкі столи страви: рибну юшку, голубці, мамалигу із сиром і шкварками, які були приготовлені нею у великих казанах на вогні просто неба. Хто бажав, міг пригоститися й міцними напоями: наливками, вином і самогонкою. Ми, двоє школярів, від вживання алкогольних напоїв навідріз відмовилися. Вдячні господарі пригощали нас полуницею зі сметаною й цукром, млинцями, чаєм і компотом.

Найбільше полюбляли ми слухати українські пісні, дивитися за танцювальними парами на господарському подвір’ї.

Через якийсь час усе колгоспне стадо перебазувалося в літній тваринницький табір на береги річок Орчик, Оріль і невеликих болотистих озер. У цих водоймищах можна було не тільки скупатися, але й наловити риби.

Ми із Юрком жили в невеличкому вагончику й мали найпростіші побутові умови: могли надворі помитися холодною водою, на вогнищі чи керогазі підігріти їжу, зробити кип’яток для чаю або кави. Вночі на столі  світив каганець і можна було почитати книгу чи газету, послухати транзистор… Молоко, сир та інші тверді продукти зберігали в пивниці нашої господині Катерини, яка час від часу привозила нам провіант.

Сюди три рази на день доставляли їжу кухарі, які обслуговували в полі механізаторів.

Видавалося, що не таким уже й важким було наше заробітчанське життя. Але це тільки так, на перший погляд,  бо нам доводилося всю ніч пильнувати за стадом, відлучитися від нього не могли навіть на півгодини. Допомагали також дояркам, які три рази на день приїжджали сюди доїти корів: на возі ми відвозили наповнені ними бідони до пункту прийому молока.

woschodІ тут неждано-негадано з’явилася в нас із Юрком ідея купити мотоцикл «Восход». Усієї суми грошей для такої цінної покупки ми не мали, тому майже половину позичили у своєї доброї серцем господині Катерини. Але не так просто було придбати цінну річ – допоміг у цьому голова колгоспу Сумцов Павло Порфирійович. Він зателефонував кому належить із районного начальства, і на промтоварній базі ми купили двоколісного «коня», якого із Зачепилівки привіз на возі знайомий фірман.

Не вміли ми розконсервувати той мотоцикл, а тим більше зробити його обкатку. У цьому нам допоміг комбайнер Петро, дружина якого працювала разом із нами на одній фермі.  Він залив у бак бензин із маслом, перевірив гальма, натяг передаючого ланцюга, перевірив тиск у шинах.

І ось нарешті  Петро запустив двигун. О Боже, скільки від того було у нас радості! І не біда, що сіни комори наповнилися гулом і димом. Не зважала на все це наша господиня, все зносила, аби нам тільки було добре.

А Петро сів на нашого коня й помчав на великій швидкості вулицею. Коли розвернувся назад, ще більше додав газу, і здавалося нам, що він не їхав, а летів, немов велетенський птах. Від його їзди і всіляких трюків у нас аж дух перехоплювало. Думали ми тоді з Юрком: ось би і нам так навчитися їздити.

Добре, що Петро погодився бути нашим інструктором, але попередив: «Дивіться-но мені, хлопці, не «зламайте бику рогів». Після цього він  сів на сидінні позаду мене і запитав:

–Чого не рушаєш, Василю? Вперед, першу передачу я вже ввімкнув, прибавляй газу і плавно відпускай ручку зчеплення.

Так я й зробив. Але мотоцикл ледь не впав разом із нами на землю, добре, що  Петро затримав його ногами. Та все ж, хоч і нешвидко, але ми їхали. З часом обидва із Юрком дали собі раду і уже могли без зайвої допомоги їхати, куди тільки заманеться: у ліс чи на рибалку, до залізничної станції, крамниці…

Як не кажи, а мотоцикл це не велосипед. Пригодився він нам і на фермі. Тепер уже продукти із села  привозили ми на своєму транспорті.

Невпинно наближався час завершення нашої угоди. Добре знав про це й наш бригадир колгоспу, тим більше, що у вересні ми мали йти до школи. Сільський урядник навіть замовив нам квитки на поїзд до Львова, допоміг отримати із колгоспної комори півтони пшениці й двісті кілограмів цукру, відправив їх залізницею до Мукачева, а мотоцикл - до Волівця.

Нелегко нам було прощатися із нашою господинею, її сестрами Марією та Нюрою, близькими й знайомими нам людьми, які за час нашої праці в Залінійному були для нас стали для нас рідними. Жартуючи з цього приводу, бригадир колгоспу сказав, що він жалкує, що не знайшли ми в селі своїх наречених і не залишилися тут назавжди.

Тепло прощаючись із дорогими нам людьми, ми обіцяли  їм, що приїдемо сюди знову.

Немає більшої радості, ніж повертатися додому, а тим більше не з порожніми кишенями. Безмежно були раді нашому поверненню мама із татом. Вони тішилися, що ми живі й здорові, хоч  і малі заробітчани, але дали собі раду.

Десь через три тижні ми перевезли із мукачівського зерносховища  пшеницю  і цукор. Майже всі діжки в коморі заповнили відбірним золотистим зерном. А цукру нам вистачило аж на два роки.

Придався й мотоцикл. Тепер ми вже могли привезти на ньому з ближніх сіл продукти, деякі будівельні матеріали, інструменти. Нерідко здійснювали й туристичні мандрівки, деколи навіть із ночівлею в лісі, бо на такий випадок мали невеликий двомісний туристичний намет, а в  наплічнику - казанок і невеликий запас їжі.

Звісно, що деякі парубки заздрили нам, бо не всі вони могли купити велосипед, а тим більше мотоцикл. Заглядалися на нас горянки-красуні, але не погоджувалися покататися із нами.

Дехто із  молоді, аби не втрачати часу, також подався  на заробітки. Подейкують, що кілька дівчат і хлопців працювали в Залінійному, а одна із наших родичок навіть звила там сімейне гніздечко.

(Далі буде).

Коментарі  

Ісаєвич
0 #3 Ісаєвич 21.09.2021, 00:31
Підтримую Маркіяна...
РекторМАЛіЖ
0 #2 РекторМАЛіЖ 19.09.2021, 18:30
Готове продовження. Незабаром опублікую!
markrk21
+6 #1 markrk21 23.06.2021, 12:23
З нетерпінням чекаю продовження!

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

murgorod toi

Малі заробітчани

Василь Тарчинець
21 вересня 2021

Не той тепер Миргород…

Брат Юрко після закінчення восьмого класу у сусідньому селі Лісківці...

Ім'я автора - назва книги

Олена Федюра
16 вересня 2021

Безідейники та ненатхненники,
Соціальні антидіячі.
Поки звершиш перші гори, змінять покоління...

Осені вуаль

Маркіян Лехман
12 вересня 2021

 

Знов осінь фарбами малює
Міраж, який приховує вуаль.
Свічада жовтий цвіт дивує,
А дощ наповнює...

1010101 min

Ukrayna Müstəqillik Günü təbriki

Seyyub Asadov
24 серпня 2021

24 avqustda dost Ukrayna xalqı müstəqilliyinin 30-cu ildönümünü qeyd edir. Eləcə də ölkədə...

Осінь між долонь

Олена Федюра
23 серпня 2021

Твоє обличчя в світлі ліхтарів,
В твоїх долонях холод жовтолисний.
Закрався образ тиші й кольорів
У...