Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (3 голосів)

borno motorka

ОФІЦЕРСЬКА СТЕЗЯ
1. У ПІВНІЧНІЙ ГРУПІ ВІЙСЬК… (Глава із книги "Житєві перехрестя").

… Управління кадрів Північної групи військ у Польщі, куди мені слід було прибути для подальшого проходження офіцерської служби, нагадувало великий бджолиний вулик, у який заходили і виходили. Особливо багато було нас, молодих офіцерів, які  отримували скерування до військових частин. Двоє серед них – журналісти: я і мій колега з Вірменії старший лейтенант Фарід Григорьєв.

Познайомились ми з ним і тут ще розпрощалися: він отримав скерування до дивізійної газети, я – окружної. Триповерхове редакційне приміщення знаходилося майже у самому центрі міста Легниці на вулиці Хайновській.

У цьому ж військовому містечку розташовувалося кілька невеликих підрозділів у тому числі і військова прокуратура.

Промислове місце Легниця було у чомусь подібне на  наш Дніпрорзержинськ, у якому із заводських труб здіймалися величезні, багатоколорові клуби диму. У Легниці коптіли аж три заводи з переробки міді і кілька хімічних підприємств. У міських будинках було перважно пічне отоплення від якого над дахами житлових та адміністративних будівель від спалювання вугілля поширювався неприємний сморід.

Вузенькі міські вулички і тротури нагадували львівські. У місті було чимало невеликих крамничок продовольчих і промислових товарів. Селяни навколишні сіл продавали овочі і фрукти  на ринку,  обік тротуарів.

Окрасою міста були величні костьоли і музеї. Деякі поляки і туристи вважали Легницю малою Московою, про це один із польських істориків –  Войцех Кондуш написав книгу«Mała Moskwa. Rzecz o radzieckiej Legnicy» («Маленька Москва. Справа про радянську Легницю»).

Пізніше у 2008 році в Польщі був знятий фільм з такою ж назвою про нещасливе кохання жінки радянського офіцера і офіцера Війська Польського, який мав чимало нагород. Але всі ці історії є непідтвердженими документально,  мотивуються на художних образах і вимислах аваторів.


Насправді Польща, як і решта тодішніх соціалістичних  країн-учасниць  Варшавського договору, була неренасичена різними родами військ. У 1945-1984рр  у   м. Легниці розташовувалася Північна група військ СРСР (польское название –  Północna Grupa Wojsk Armii Radzieckiej, PGWAR), а також потужна 4-а повітряна армія.

Вистачало роботи і для військових журналістів у груповій і дивізійній пресі, на сторінках якої щоденно висвітлювались тактичні навчання, стрільби і польоти, тилове забезпечення військ, культурно-масові заходи, інші теми.

borno leitenantБільше місяця набував досвіду роботи у відділу комсомольської роботи, яким ділився зі мною талановитий журналіст – мій старший колега Микола Хауст. У журналістському ремеслі він був не новачок –  встиг попрацювати у республіканській молодіжній газеті, потім в окружній. Микола добре володів художнім словом, вмів знайти родзинку, підкинути цікаву ідею, а потім підготувати сторінку, або навіть і дві у груповій газеті.

Після закінчення стажування у груповій газеті «Знамя победы» отримав скерування на посаду відповідального секретаря газети «За правое дело» танкової дивізії, яка дислокувалася у закритому військовому містечку Борно-Суліново, яке жартома називали у гарнізоні  Ріо-де- Борне.

Зрадів моєму прибуттю до нового місця служби тодішній редатор газети капітан Володимир Петренко. Він заочно навчався на факультеті журналістики Львівського вищого військового училища і мав прибути на чергову сесію.

Буквально через два дні передав редакційні справи і вирушив до Львова. Тут вдруге зустрівся із старшим лейтенантом Фарідом Григорьєвим, тепер уже і  моїм підлеглим, практично з яким готували до випуску нашу дивізійну газету. Серед офіцерів нас журналістів називали заправилами, а серед солдатів наша газета «За правое дело» мала іншу кумедну назву «За праву ногу».

Дивізійна типографія того часу була доволі примітивною. Солдати, які працювали у типографії не мали самих елементарних понять поліграфії. Нам доводилося вчити їх набирати вручну по одній літері рядки, наклеювати на деревя’ні колодки пластмасові чи металеві зображення, збирати  за макетом гранки і вставляти їх на графічно зображену сторінк. Газета друкувалась дуже повільно – слід було подавати  до друку лише один листок, за ним другий і так до кінця всього тиражу. Така праця, під контролем начальника військової типографії тривала цілий день.

За цей час я зі своїм колегою знаходились у військах –  збирали інформацію для своїх майбутніх публікації. У  редакцію, за розпорядженням начальника штабу дивізії із мотострілкового полку виділявся мотоцикл К -750 з коляскою. Їздити у холодну пору року на такій техніці було ризиковано  для здоров’я  і небезпечно. Але хто про то думав. Армія наша всіх міцніша і нездоланна.

Пригадую одного разу на ожеледиці розвернуло наш мотоцикл у звортоньому напрямку, а я злетів із заднього крісла на брудну землю, вдарився  так що аж у голові потемніло, добре що не втратив свідомість і обійшлося без лікарів. Велике щастя   –   живим залишився.

З того часу виїжджати на редакційне завдання у цьому мобільному транспорті не ризикував – купив собі у польському містечку Щециніку експортний велосипед «Україна» і прикотив на ньому до свого військового містечка. Їздити на двоколісному коні було одне задоволення  на полігон, рибалку по гриби. Через якийсь час таку ж техніку придбав і кореспондент нашої газети Фарід Григорян.

Щоправда не оминула і неприємність. Побачив мене на велесипеді не будь-хто, а інспектуючий танкову дивізію  командувач Північною групою військ генерал-полковник Іван Герасимов. Підізвав до себе, я  зістрібнув із двоколісного коня, кинув його на землю і бігом до нього.   А він, споглядаючи на мене, кричить щосили:

– Отставить лейтенант, поднимите велосипед и с ним ко мне.

Повернувся я назад, підняв свого кинутого коника і кочу його до генерал-полковника.  Підйшов, підніс руку до кашкета і кричу:

– Здоров’я бажаю, товариш генерал-полковник. Дивлюся набундючився, немов сич генерал і знову за своє:

– Где взял «велик», не у поляков ли стибнул?

Після почутого у мене ледь не накотилися сльози від того за кого приймає мене невищий генеральський чин всієї груп  військ.

– Не втримався від такої образи, відповів йому:

– Я не злодій і велосипед не крав, а купив його три тижні тому у польському містечку Щецинику у якому був разом  з дружиною Валентиною, вона це може підтвердити, навіть маємо чек і технічний паспорт.

Генерал замислився, а потім сказав більш лагідним голосом:

– Допустим так оно и есть, хотя это дело мы еще основательно проверим, а велик вам, товарищ лейтенант, прийдеться временно отдать в гарнизонную комендатуру, доложите об этом своему непосредственному начальнику.

Генерал кивнув головою у бік свого дорученця і розпорядився про всяк випадок записати мою посаду ім’я по батькові і прізвище. На тому моя неочікувана і неприємна зустріч із генералом закінчилася.

Дорогою до комендатури я котив свого велосипеда, оглядався чи не слідкує за мною генеральська обслуга, але коли відійшов далі сів на свого двоколісного коня і покотив до комендатури.

Коли мова зайшла про те, що командуючий групою військ розпорядився  залишити свого велосипеда на тимчасове зберігання, військовий комендант ледь не луснув зі сміху.

–Такого чуда у  моїй службі ще не було. Але раз сказав генерал, що тут вдієш.

–Залишай свій велік, нікому він тут не потрібний… Може воно і так подумалось мені, а може і не так. Про всякий випадок я попросив коменданта аби черговий написав мені розписку про те, що на тимчасове зберігання він  забрав від мене велосипед, а ще вказав номер рами, бо ж  запросто могли наші спритники поміняти велосипеда і тоді ще більших неприємностей не обібратися.

Того ж дня про мою здибанку із генерал-полковником Герасимовим доповів своєму безпосередньому начальнику – заступнику начальника політвідділу дивізії підполковнику Герасименко. Він вислухав мене уважно і майже по-батьківському промовив:

–Що я тобі  на це скажу Василю, співчуваю, але вина твоя лише в одному – попався ти не під настрій командувачу групи. Мені про це уже також доповів оперативний черговий.

–Не переживай, розберемся і через день, два забереш свого велосипеда з комендатури. Але дуже прошу тебе не катайся більше  на ньому у військовій  формі. Лісовими стежками до редакції можеш доїхати і у цивільному одязі, а там переодягнутися.

Такою порадою я скористався і уже більше ніколи не попадався на очі високому начальству, бо ж недарма  говориться в солдатській приказці: «Подалі від начальста і ближче до кухні!».

У військовому містечку Борно-Сулінівського гарнізону окрім нашої танкової дивізії розташовувались ракетна частина, вертолітна ескадрилія вогневої підтримки, окремий  медіко-санітарний батальйон, розгорнутий війскторг, гарнізонний будинок офіцерів, комплекс шкіл, військова гарнізонна  комендатура і прокуратура, музей бойової історії нашої танкової дивізії, редакція дивізійної газети і друкарня. Це була, м’яко кажучи, окрема держава, але знали про неї лише військові. Цивільним особам, окрім спеціального обслужуючого персоналу заходити за ворота і загорожу було зась.

На карті Польщі до виводу радянських військ із цієї країни про Борно-Судіново не подавалось жодних відомостей. Словом, усе це була якби забута огромадна територія з доволі розвинутою на той час інфраструктурою.

Окрасою військового містечка на березі озера був гарнізонний Будинок офіцерів, колишнє німецьке офіцерське козіно.  У цьому будинку за радянських часів працювавла музична школа, директором якої була моя дружина Валентина.

Діяв тут і  самодіяльний театр, різноманітні студії і гуртки, а  яке шикарне було тут офіцерське кафе, у якому можна було смачно перекусити, випити горнятко запашної кави чи чаю, пригоститися рідкісним на той часом німецьким пивом «Радиберг» і чеським –  «Пільзень».

Нерідко на сцені Будинку офіцерів виступали відомі артисти з Москви, Ленінграду, інших великих міст колишнього СРСР.

Про велику культурно-мистецьку споруду дбав у той час начальника гарнізонного Будинку офіцерів майор Дмитро Крятов. Свого часу він працював журналістом у армійській газеті, був наділений особливим почуттям гумору, писав гуморески про звірів і птахів у якій втілював образи вередливих і нетямущих у своїх справах начальників.

За це не один раз діставалося моєму доброму колезі і другу. Але він нічого не боявся, навіть умудрився й купив собі майже новісеньку «Волгу» і коли завершилася його служба у Польщі повернувся додому на шикарній легковушці, яку у ті часи могла мати лише вища еліта.

Усі великі традлиційні і державні свята також відзначало командування дивізії, разом із запрошеними гостями у гарнізонному Будинку офіцерів.

Помпезно, із високою ялинкою, прикрасами на ній  і вітаннями Діда Мороза відзначався Новий рік. У знак великої поваги до мене на новорічне дійство командир дивізії генерал-майор Манжурин зі своєю дружиною запросили нас з дружиною Валентиною. Напевно, тому, шо я не раз  допомагав генералу в підготовці статей з бойової тематики для журналу «Вісник Збройних сил», а може тому що хотів привітати мене з днем народження, який я відзначаю на другий день після Нового року.

Ледь пробили куранти, і перший секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв виголосив промову,  усі наповнили бокали ігристим шампанським, як пролунав дзвінок. Черговий  офіцер-зв’язківець  передав слухавку нашому командиру дивізії. Виявилося, що усю нашу дивізію підняли по сигналу бойового збору.

Відлік часу йшов буквально на секунди. Наш командир дивізії навіть не встиг зняти парадну форму, сів у свою броньову машину, і після уточнення бойового завдання всі частини, у тому числі і наша редакція, покинули постійне місце дислокації.

У військовому гарнізоні залишилися лише чергові, жінки, діти і деяка осбслуга.

Майже два дні тривав багатокілометровий марш, зупинялися лише, аби дозаправити техніку і самим щось поїсти.

Наша дивізія мала вступити в зустрічний бій на територтії Німеччини. З полігону «Лібе Розе»   на нас, немов сніг на голову, «сунули» «ворожі « формування.

Запеклим був той бій. Але наша танкова дивізія, хоч із невеликими умовними втратами – виграла його.  Командир дивізії генерал-майор Манжурин отримав подяку від Міністра оборни СРСР і командувача Північної групи військ генерал-полковника Герасимова.

Ми були до нестями втомлені, нічого не хотілося – навіть їсти. Сон валив  з ніг, але  трималися із усіх сил. Нам треба було повератися до тимчасового  дому у Борно-Суліново, де нас чекали самі найдорожчі – дружини і діти.

По доброму заздрили нашим бойовим побратимам – вертолітникам вогневої підтримки, бо вони  за кілька годин, після виконання бойового завдання, повернулися на свій аєродром. Недарма ж кажуть: «Народжений літати – повзати не вміє».

Але цю прописну істину намагався змінити тодішній заступник командувача Північної групи військ з бойової підготовки, Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Бочковский. Після повернення нашої дивізії  з полігону «Лібе Розе» він побачив командира вертолітної ескадрильї у технічній куртці і черевиках.  Порахував це порушенням військової форми одягу – наказав усім вертолітникам носити чоботи, форму з погонами і портупеями.

Так би напевно і продовжувалось, якби один зі сміливців-журналістів не написав критичний матеріал в газету.  Після чого це бездумне  генеральске рішення відмінили. Від такого полeгшення вільно видохнули пілоти, бо їм же не на стройовому плацу марширувати, а у небі виконувати бойове завдання, нести чергування, а для цього повинна бути і відповідна технічна форма одягу.

Майже щотижня мої аналітичні кореспонденції бойової тематики друкувалися в груповій газеті «Знамя победы».  Багато із тих публікацій розташовувались на дошці найкращих і я отримував за них підвищений гонорар, це було відчутно, коли на мою розрахункову книжку до основнго офіцерського грошового утримання зараховували і додаткові гроші. Але головне було не в тому, я прагнув працювати у більшій за форматом і тематикою - груповій газеті.

Через рік мрія моя здійснилася. Мене призначили кореспондентом відділу бойової і фізичної підготовки газети «Знамя победы» Північної групи військ у тодішній Польщі.

Далі буде.

Коментарі  

Ісаєвич
+2 #4 Ісаєвич 04.05.2021, 18:28
Так, "побалувала" Тебе, мій друже, Твоя ж люба професія. Ніколи про це не чув і тільки завдяки цьому, чудово написаному уривку з Твоєї нової книги, дізнався про Твої нелегкі кореспондентськ і путі-дороги.
ЧИТАЮ ДАЛІ, бо ЦІКАВО...
markrk21
+2 #3 markrk21 29.04.2021, 16:18
Нелегкі дороги військового журналіста.
seyyub1967
+5 #2 seyyub1967 26.04.2021, 19:48
...а я служил в группе в ГСВГ 1985-1987гг.
РекторМАЛіЖ
+6 #1 РекторМАЛіЖ 26.04.2021, 18:24
Так розпочалася моя лейтенантська служба у тодішній групі радянських військ у Польщі.

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

murgorod toi

Малі заробітчани

Василь Тарчинець
21 вересня 2021

Не той тепер Миргород…

Брат Юрко після закінчення восьмого класу у сусідньому селі Лісківці...

Ім'я автора - назва книги

Олена Федюра
16 вересня 2021

Безідейники та ненатхненники,
Соціальні антидіячі.
Поки звершиш перші гори, змінять покоління...

Осені вуаль

Маркіян Лехман
12 вересня 2021

 

Знов осінь фарбами малює
Міраж, який приховує вуаль.
Свічада жовтий цвіт дивує,
А дощ наповнює...

1010101 min

Ukrayna Müstəqillik Günü təbriki

Seyyub Asadov
24 серпня 2021

24 avqustda dost Ukrayna xalqı müstəqilliyinin 30-cu ildönümünü qeyd edir. Eləcə də ölkədə...

Осінь між долонь

Олена Федюра
23 серпня 2021

Твоє обличчя в світлі ліхтарів,
В твоїх долонях холод жовтолисний.
Закрався образ тиші й кольорів
У...