Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (4 голосів)

Продовження. Глава із книги "Доля під сузір'ям"

ЯК МИ ЗІ СТЕПАНОМ ЧЕЙПЕШОМ ДО УЖГОРОДА ЛІТАЛИ…

dwa kurs

 

Пригадався з моєї курсантської юності і такий епізод. У неділю, отримавши дозвіл на вільний вихід у місто, я разом зі своїм другом і земляком Степаном Чейпешом вирішили полетіти літаком до Ужгорода і назад. Не дорого це тоді коштувало – всього-навсього авіаквиток за три карбованці. І час польоту невеликий – менше години.

–Давай, злітаємо і повернемося вчасно до вечірньої перевірки,– підтримав мене Степан.

Переповнені радістю, ми летіли до Ужгорода і тішилися з того, що можемо прогулятися його мальовничими, вузькими вуличками, пройтися берегом понад річкою Уж, посидіти у затишному кафе і посмакувати запашною кавою.

Подбали і про  зворотній шлях, ще у львівському аеропорту купили квитки.

Ужгород зустрів нас у буянні сакури і квітів. Збулася наша мрія! Ми відвідали кілька музеїв і сфотографувалися із Степаном на пам’ять. А тут раптом, як це часто буває, небо затягнулося темними хмарами і пішов проливний дощ. Діватися було нікуди – зупинили перше таксі, яке нам  попалося і поїхали до аеропорту, бо наближався час реєстрації і вильоту. Чемно, як і належиться, стоїмо у черзі. Коли чуємо оголошення, що літак рейсом Ужгород-Львів за погодних умов і технічних причин відміняється до наступного дня.

–Ось і все, Василю, нам  повний гаплик – влипли ми з тобою по самі вуха і відрахують нас з училища, відрахують.

–Що ж там робити? –  не знаходлячи собі місця, запитував мій друг. Як міг, але заспокоїв мого панікуючого друга – запропонував надіслати телеграму заступнику начальника училища полковнику Костянтину Непийводі.

–І що ми напишемо у тій телеграмі? – питає Степан.

–Все як і було, що  ми мали вільний вихід у місто, але вилетіли літаком до Ужгорода і не можемо повернутися в училище, бо львівський аеропорт за погодних умов літаків не приймає.

–Занадто багатослівна твоя телеграма.

–Давай напишемо коротко, а там нехай здогадуються: «Курсанти-журналісти Василь Тарчинець і Степан Чейпеш вилетіти із Ужгорода не можемо за погодних умов. І ще додай, Василю: «Львів не приймає». Але ж вкажи  зворотню адресу і номер поштового міського відділення.

Все ми зробили, як і належиться, надіслали телеграму і наступного дня очікували відповідь, підходили до адміністратора щопівгодини. Відповіді все ще не було. Але  раптом побачивши наші страдальницкі обличчя зв’язківець підізвав нас до себе і сказав, що уже отримав телеграму.
Ось вона, і  просунув через невеличке віконце зеленкуватий клаптик паперу.

Мало було слів у цій телеграмі:  «Прилітайте, посаджу», – відповів нам колишній офіцер-фронтовик, заступник начальника училища полковник Костянтин Непийвода.

Ясна річ, що нам після такого самовільного рішення грозило, як мінімум, десять діб гауптвахти, а гірше – відрахування з училища.

Лише надвечір оголосили реєстрацію і посадку на літак із Ужгорода до Львова. Летіли ми, бідкалися один-одному, але нічим зарадити не могли. Різні недобрі думки лізли в голову, аж поки не дісталися до училища. Найперше влетіло нам від тодішнього начальника факультету журналістики полковника Григорія  Орлова: отримали по три наряди поза чергою для роботи на кухні. У той же вечір мили до блиску туалетні приміщення, вмивальник і довжелезний коридор.

Вранці у призначений час нас чекав полковник Костянтин Непийвода. Побачивши нас біля свого кабінету, жартівливо сказав:

–Ну що, прилетіли, пілоти? Я ж написав вам, що посаджу…

–Він широко відчинив перед нами двері і мовив: – Залітайте, орлики, і все мені, як на сповіді, розповідайте. Але борони Боже щось видумувати – від цього вам тільки гірше буде…

Обманювати досвідченого командира ми й не збиралися – чесно розповіли йому всю нашу історію і просили покарати нас зі всією суворістю, але не відраховувати із училища.

-Будь моя воля – витягнув би я з штанів широкий пояс і, як батько, добряче  налупив ним по задньому місцю. Додуматися тільки: в інший гарнізон прогулятися вирішили і полетіли туди на літаку. Чим ви тільки думали? Явно не головами…

–А ось за  те, що все говорили правду і вибачилися, карати вас не буду, бо ви уже самі себе покарали: майже добу сиділи в ужгородському аеропорту. І знаю, що від начальника факультету журналістики отримали по три наряди поза чергою. Може, колись згадаєте моє добре серце і про це напишете.

–Так точно, напишемо, товаришу полковнику, – відповіли ми, покидаючи його кабінет.

Тому чесно й щиро виконую свою давню обіцянку…

Я вже розповідав, що навчали нас військовому і журналістському ремеслу досвідчені педагоги, але й вони іноді викидали такі перли – хоч у всесвітню книгу сміху додавай

Якось під час парково-господарського дня один старший офіцер таке сказонув, таке сказонув, що раніше у тумбочці жили два курсанти – і був порядок, а тепер у тумбочці живе один курсант – і немає порядку. Почувши таке, ми заливалися від сміху, але він ніяк не міг збагнути, чому сміємося. Втрутився у цю ситуацію наш командир роти і каже перевіряючому:

–Ви напевно, товаришу підполковнику, мали на увазі, що раніше двоє курсантів користувалися однією тумбочкою, а зараз кожен курсант має свою.

Почув таке перевіряючий і  мовив:

–А я хіба не про це казав?

Продовжувати далі розмову не було жодного сенсу, бо старший начальник завжди правий у всьому…

Під час генеральної репетиції парадних розрахунків один із заступників начальника училища піднявся на трибуну і подає команду парадним розрахункам:

–Від дуба і його пня, біля пам’ятника Карла Маркса – кроком руш!

У нас від почутої команди  і сміху ледь автомати із рук не вивалилися. Ми навіть і збагнути не могли, що майже місяць крокуємо від дуба і пня до генія прогресивного людства, ідеолога всесвітнього пролетаріату, філософа і політика Карла Маркса. Але ж хіба офіцеру стройової муштри щось докажеш? Ніколи!

ххх

Хоч і довго тягнулися, але минули чотири роки курсантського навчання й муштри. За кілька місяців до випуску нам пошили офіцерську форму. Після складання випускних іспитів на стройовому плацу усім нам вручили дипломи і нагрудні академічні знаки про вищу освіту. Тепер без жодних записок про звільнення могли виходити в місто.

…Ледь зі своїми курсантськими друзями Степаном Чейпешем, Дмитром Ільєнком, Валерієм Дубоєнком, Олександром Злаїним і Петром Зосименком вийшли за ворота контрольно-пропускного пункту, як тут же до нас підбігли три солдати з училищного батальйону і чітко відкозиряли. Першим, хто це зробив, належалося розплатитися десяткою. На той час це були доволі великі гроші. Але діватися нікуди: така традиція. Кожен з нас виклав по тридцять карбованців.

Пішли ми далі. Аж тут раптом бачимо – підбігають до нас ці ж самі солдати і знову козиряють.

Звісно, розпачуватися із ними вже не стали, бо ж нема дурних робити це двічі. Вони відійшли і почали шукати нових платників традиційних зборів.

Через кілька днів отримали перше офіцерське грошове забезпечення і відпускні, а з тим і скерування до нового місця служби. Після довгоочікуваної відпустки, яку разом з дружиною Валентиною проводили частково у Львові і в батьків у Рекітах, мені необхідно були їхати у групу військ, яка розташовувалась тоді у Польщі.

Мов один день, промайнула відпустка. Тяжко було на серці, коли на пероні прощався зі своєю дружиною Валентиною. Вона залишалася у Львові аж до закінчення четвертого курсу державної консерваторії.

Сів я у вагон і дивився з його вікна на Валентину, махав їй руками аж поки було її видно. Моїм сусідом у купе виявився полковник з дружиною і двома дітьми: дівчинкою і хлопчиком. Вони були настільки зайняті своїми клопотами, що ми навіть не познайомилися. Коли, після Бресту, перетнули кордон і уже їхали польською територією – полковник-сусід раптом прорік:

–Уже час і познайомитися, а то їдемо, неначе сердиті одне на одного.

Першим, як і слід, представився я – очікував, що це зробить і співрозмовник, але той не захотів назвати своє ім’я і по-батькові. Тільки й мовив жартома: «У мене – одне ім’я, і по батькові також – товариш полковник».

На столі хлібосольний  полковник нарізав ковбасу, томати і огірки, я ж  додав баночку білих грибів і шматок рекітського сала. Купе враз наповнили такі запахи, неначе ми накрили різдвяний стіл. Товариш полковник із такої оказії дістав навіть пляшчину оковитої. Пити з ним чарку не став: пожалівся на свій гастрит. Добре, що в цьому мене навіть підтримала полковникова жінка:

– Поганий приклад подаєте, пане полковнику, молодшому офіцеру. Але хіба він слухався мудрих настанов? Хильнув одну чарчину – за себе, другу – за мене, а третю – за кращу долю. Після вжитого допінгу розговорився і радив не дай бог знаходити собі друзів серед журналістів

–Ти знаєш, це така братія, як понаписує щось, то і з посади легенько  зняти можуть.

Мій співрозмовник заглибився у спогади, коли йому насолили військові «писаки» і його особисто на килим викликав заступник командуючого військами і такої дав прочуханки, що запам’яталася на все життя.

–А ти яке училище закінчив? – раптом ні з цього, ні з того запитав полковник. Казати правду йому не став, бо ж не на сповіді находжуся, а, зрештою, яке йому до цього діло. Не буде ж він мої документи перевіряти.

Почуте, що я – командир взводу, його заспокоїло. Виявилося, що знову зачепив я болючу тему. Він також розпочинав службу командиром взводу, а дослужився аж до заступника командира танкової дивізії. Мені слухати про його службові сходинки було зовсім нецікаво, але тимчасовий сусід не зупинявся, аж  поки не настав вечір і ми полягали спати.

Наступного ранку на кінцевій станції ми розпрощалися і більше ніколи не бачилися з товаришем полковником, який ненавидів журналістів…


Далі буде

 

Коментарі  

Ісаєвич
+2 #3 Ісаєвич 25.02.2021, 20:18
Нехай знають молоді, як стають журналістами...
Крім цього ще підручник, Василь Лизанчук
ЖУРНАЛІСТСЬКА
МАЙСТЕРНІСТЬ
Опановуючи курс “Журналістська майстерність”, студент повинен добре засвоїти
способи відображення дійсності, до яких належить повідомлення фактів (новин),
інтерпретація фактів і подій, художньо-публіц истичне розкриття фактів, подій і
явищ, а також глибоко усвідомити, що засоби масової інформації не повинні
пропагувати насилля, ворожнечу і ненависть, національний, соціальний і
релігійний розбрат, гріховні людські інстинкти, хоча б заради комерційних
інтересів. Працівники ЗМІ, які володіють потужним впливом на аудиторію, несуть
моральну відповідальніст ь за виховання людей, особливо молоді та дітей.
Журналістська майстерність має органічно поєднувати свободу слова і
відповідальніст ь за результати творчої праці, в основі якої – україноцентризм,
висока духовність і мораль, патріотизм, громадянська мужність, національні та
загальнолюдські ідеали."
markrk21
+4 #2 markrk21 25.02.2021, 13:20
Чекаю продовження! І то з нетерпінням!
rektor-malig
+2 #1 rektor-malig 25.02.2021, 11:12
Пишу для живих бо декого із моїх однокурсників уже немає на цьому світі, сподіваюся, що їх діти знатимуть про наше курсантське життя-буття більше.

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

Коментарі

Новеньке у блогах

Болотяний

Тарас Лехман
25 березня 2024

 

Як тільки відшуміли перші весняні грози, оживає господар боліт – Болотяний (Болотяник). З...

Прокинувся Водяник

Тарас Лехман
24 березня 2024

 

2 квітня – свято Микити.

У давнину наші предки вважали, що саме цього дня після тривалого...

Квітень квітне квітами…

Тарас Лехман
23 березня 2024

 

- У квітні багато квітів – на квітне літо.

- Квітень квітне квітами, а травень красується...

Посієш вчасно…

Тарас Лехман
19 березня 2024

 

Що, де, і коли сіяти, садити весною?.. Що краще садити і сіяти кожної окремої весни, а що...

Гатити греблю

Тарас Лехман
19 березня 2024

 

Усім добре відома приказка: «Весна днем красна». Але, застерігаючи, можна додати: «Зате...