Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (4 голосів)

Продовження. Уривок із книги "Доля під сузір'ям"

batku popowitch

У серпні 1962 року Павло приїхав до батьків у рідний Узин. І не сам: у відкритій урядовій «Чайці»  поруч з ним були перший секретар ЦК компартії України Петро Шелест, голова Ради Міністрів УРСР Володимир Щербицький, найвищі військові чини

В центрі міста, на стадіоні, з двох вантажівок із відкритими бортами наспіх обладнали сцену з трибуною, мікрофонами та озвученням. Вулиці міста настільки були заповнені людьми, що пройти було годі. Море квітів і транспарантів. Уся дорога від села Блощенців до Узина була встелена квітами. Люди, що стояли обіч дороги, кидали квіти у відкритий автомобіль, на якому їхав Павло і супроводжуючі. Пізніше довідалися від Павла, що один букет попав йому в очі, які потім певний час навіть сльозилися. Радість зі сльозами на очах, як у пісні співається…

Під гучні оплески вдячних земляків-узинців Павло з поважними державними і військовими діячами піднявся на сцену і, побачивши перед собою місто неначе на долоні – не втримався, вигукнув і показав рукою:

–Ось дивіться, там, далі, моя  рідна хата.

–Я з своєю Федосією знаходився біля сцени, далі нас не пропускала охорона, – згадував батько космонавта. – Саме тоді подумав, кому і навіщо потрібна така парада. Згадалося важке Павлове дитинство, яке припало на фашистську окупацію. Старшу сестру Марію вивезли на примусові роботи у Німеччину. Батько космонавта з своєю дружиною Феодосією, меншими дітьми Павлом, Петром, Миколою і Надією переховувалися від німчаків, де могли: на горищі, пивниці, і навіть у викопаній широченній ямі у стайні. Менша Надійка була дуже хворобливою і за нею мав бути особливий догляд. Найбільше про неї турбувався наш Павлик, який дуже любив свою сестричку. Жили впроголодь, бо все забирали ненаситні фашисти.

Слухав я уважно, майже не дихаючи.

–Павло, хоч і малий був, – згадував його батько, – але мстився ворогу, як міг. Вночі проколював шини на ворожих «опелях» і «мерседесах». Коли заходила про це розмова – він казав, що це помста за його сестричку Марійку, яку в 1943 році, разом з іншими дівчатами погнали німці у рабство. Дуже плакав за нею Павлик. Ми не могли заспокоїти його. Він хлопець був з характером, задиристий: міг будь-кому здачу дати, особливо тим, хто ображав менших або дівчат. Ніколи не боявся чорнової роботи – допомагав не тільки нам, але й безпомічним дідусям і бабусям, за що приносив додому банчку повидла, шматочок масла або окраєць хліба, які на той час були на вагу золота. Він завжди ділився всім, що мав, з іншими. Більше всього ненавидів німців, які знущалися над безвинними людьми. Одного разу він пробрався навіть до ворожих танків, які пригнали з фронту на ремонт у колишній гараж «Сільгосптехніки». Заздалегідь припас відро з піском і засипав ним танкову пушку. Марними виявилися зусилля батьків рятувати його від смертельної небезпеки. Але, слава Богу, минулося. Вигнали наші солдати з української землі клятих фашистів. Павло з іншими ровесниками знову пішов до школи. Вчився на одні «п’ятірки» і за кожний похвальний лист чи грамоту отримував від мами солоденький подарунок – одну банку згущеного молока, яку за великим блатом можна було купити у військовому продовольчому магазині.

–Хіба ж ми тоді могли подумати з Феодосією, що пройде кілька десятиліть – і в космос підніметься найдорожча нам людина – наш син Павло, якому я не міг особливо нічим зарадити, бо мав невеликі заробітки, пекельно працюючи кочегаром на цукровому заводі. Радив Павлу самому вибиратися в люди. І він не тільки викарабкався, а став відомою людиною на цілий світ. Ось подивися, скільки тут газет і журналів назбиралося у нас про Павла. Забирай любу, яка тобі найбільше подобається, тільки прошу – не друкуй фото з лисим Микитою Хрущовим.

У той час Хрущов уже не був при владі, але чомусь радянський перший секретар ЦК КПРС, хоч йому це не личило, доволі принизливо ставився до космонавта батька частенько називав його «козерлюгою». Може, саме від того у них з батьком космонавта були антипатія.

Переглянути всю періодику я не зміг. Мені хотілося більше поспілкуватися з батьком зоряного сина, а потім розповісти читачам про таке, що не було досі висвітлено в пресі

–Скільки живу на цьому світі, – продовжує батько космонавта, – ніколи не було так багато людей за святковим столом у нашій оселі, як того незабутнього вечора. Молодиці-сусідки позносили що хто міг. Підсобили і кухарі кафе, ресторану та їдальні. А напоїв – яких душа тільки забажає!

Дивно, але найвищі чини, що сиділи за столом, віддали перевагу самогону. Разом із Павлом ми перехилили також декілька чарчин цього міцного домашнього напою. Син, як і колись, попросив у матері кислячку, себто кислого молока. Випив з апетитом горнятко, подякував. А небавом полинула у його виконанні пісня «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю». Її підхопили всі, бо ж знали уже, що наш Павло співав її у космосі, ввімкнувши усі передатчики. Відтак славнозвісну українську пісню почув увесь світ. Пізніше вона була перекладена багатьма мовами і виявилася своєрідним брендом для всіх, хто марить небом.

–Десь лише під ранок розійшлися гості. Нам з жінкою,– вів далі Роман Порфирович,– треба було поратися по господарству. Тим часом Павло міцно спав у своїй кімнаті. Вийшов я на подвір’я з відром, аби набрати вугілля, коли раптом за сараєм, у кукурудзі бачу: хтось ховається. Подумав, що якісь лиходії крадуть кукурудзу. Підступився ближче, а там дужі хлопці в уніформі та ще й з пістолетами на боку. Я до них звертаюся, що вони тут загубили і роблять, а вони у відповідь: «Така наша робота». Своїй Феодосії я про це нічого не казав. Подумав, що в кожного з нас своя робота.

Я тоді довідався, що Узин раніше мав лише статус села, а пізніше – селища міського типу. У 1971 році, враховуючи заслуги Павла Романовича Поповича, став містом.

–До польоту сина в космос, – продовжував далі Роман Порфирович, я зі своєю Феодосією дальше Білої Церкви  не були.

–Подумати тільки: перед поїздкою в Москву, – продовжує співрозмовник, – запросили нас с Феодосією і родичами у найкраще ательє у Києві. Обмірюють нас усіх з ніг до голови, кажуть що пошиють нам парадні костюми. Я їх запитую і для чого нам вони? Маємо ж свій одяг.  «Маєте, але то не такий, вам у самому Кремлі треба буде побувати».  Нічого не вдієш: треба – так треба. Чуючи таке, мені здавалося, що живемо ми не на цьому світі, а в комунізмі. Все дають і задаром. У Москву на літак також квитків не купували. З великою повагою ставилися до нас пілоти, – продовжує Роман Порфирович. Було таке, що мене навіть запросили у пілотську кабіну де я посидів за штурвалом і навіть сфотографувався з ними. Ось це фото, дивися… На схилі літ, разом із близькими родичами, побували у Москві. Тут, в аеропорту «Внуково», нас з жінкою, донькою Марією і сином Миколою чекало високе начальство. Але коли Павло довідався, що в нашій команді немає чоловіка Марії  – Володимира – тут же подзвонив Герою Радянського Союзу генералу Каманіну і той розпорядився негайно з Узина військовим літаком доставити до Чкаловського аеродрому старшину Володимира Ткаченка. Ми про це знали і чекали його у великому особняку на Ленінських горах. Буквально за якусь годину прибув наш Володя. Для нього  і жінки тутешня обслуга виділила найбільшу кімнату. Харчувалися ми так, як ніколи. Чого тільки душа забажає – все  було…

Наступного дня на Красній площі мала відбутися зустріч Павла Поповича з учасниками Першотравневої демонстрації. Туди, ясна річ, ми прийшли завчасно. Всюди за нами пильнували охоронники, кроку зайвого не давали ступити. Інша справа – у Кремлівському палаці,  де накрили широченний святковий стіл. У Хрущовському оточенні побачили нашого Павла – і просльозились: за тиждень польоту він дуже похудав. Підійшов до нас, обняв і запросив поруч себе до столу. Неподалік від нас сидів і перший секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов, справа від нього – тодішній голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Ілліч Брежнєв, інші великі політичні й військові чини.

Дивно, що обслуговував нас не один чи два офіціанти, а ціла  бригада. Вони щоразу появлялися біля столу і запитували, що там подати. Павло з Мариною також пропонували пригощатися вишуканими блюдами, але ми не знали у них толку, бо ж ніколи такого не їли. Хрущову наливали у золоті чарки, нам – у кришталеві.

Більше за всіх про великі досягнення у космосі і політ людини на Місяць говорив Микита Сергійович. Йому піддакував Леонід Брежнєв, наголошуючи, що все задумане найближчим часом здійсниться. Ми з Феодосією мовчали, неначе в рот набрали води, так нам порадили напередодні.

Павлу також надали слово. Він подякував особисто Хрущову та Уряду за високу довіру і запевнив присутніх, що готовий до виконання нових завдань. Потім підійшов до нас, уклонився низько і подякував. Як виявилося пізніше, цього робити було не слід, бо таке не передбачувалося протоколом офіційної зустрічі…

За кілька годин закінчився святковий обід, після якого ввечері ми всі  разом зустрілися з Павлом у нашій тимчасовій резиденції на Ленінських горах, у якій прожила аж десять безтурботних, радісних і щасливих діб.

Майже весь день провів я у батьків космонавта, аж поки на мотоциклі не під’їхав за мною брат Федір. Батько космонавта проводжав мене аж до самих воріт, а коли прощалися – дістав з кишені велике червоне яблуко і подарував. Гріх було його їсти. Яблуко довго лежало у братовій оселі на вікні. Повернувшись після канікул у рідне військове училище, написав оповідання «Яблуко батька космічного сина». Воно згодом було надруковано у багатьох газетах, обласних і навіть у республіканських. Надіслав вирізки із цих видань і моєму герою, батькові космонавта, а він, певно, поділився цією радістю з  своїм сином, моїм колишнім однополчанином Павлом Поповичем.

Cкоро минула курсантська відпустка. І знову навчання. Мов з великої гори скинули камінь, коли здали екзамен із історичного матеріалізму, а потім і діалектичного. Наші викладачі  жартували, що після  таких складних іспитів уже й одружуватися можна. Щоправда, дехто з моїх одногрупників так і зробив. Особливо це було частим явищем  у наших старшокурсників. Знайшли собі другу половинку мої колеги Юрій Попов, а у Петра Греня та його чарівної дружини народився перший у курсантів синок й назвали його Тарасом. Щасливий був батько і говорив:

–Буде він у мене як Шевченко, писатиме вірші, новели і оповідання, а ще малюватиме.

Шевченко, як Шевченко, але батьківською дорогою пішов його синок – успішно закінчив навчання на факультеті журналістики Львівського військово-політичного училища, служив і працював у багатьох військових газетах, чимало випробувань випало на його долю у районі бойових дій на Сході України. Зовсім не випадково, а по заслугах, йому присвоєно високе звання полковника і призначено керівником медіа-центру Західного регіону Міністерства оборони України.

Далі буде...

 

Коментарі  

markrk21
+4 #3 markrk21 17.02.2021, 11:02
Читаю з задоволенням ВАШІ спогади. Кожен епізод (епізоди) - це окремі нариси! Реалії життя військового журналіста ВИ переповідаєте Високим Публіцистичним Словом. Матеріалів назбиралося, мабуть, на двотомник. ВАШІ тексти - це Сповідь. Продовжуйте її!
Ігор Дах
+8 #2 Ігор Дах 16.02.2021, 15:36
Василю Федоровичу, написано суперово! Цікаві факти з Вашої журналістської діяльності зачарують не одного читача. Такі спогади - це справжня історія України і її народу!
rektor-malig
+9 #1 rektor-malig 16.02.2021, 13:18
Приємною була зустріч із батьком зоряного сина - першим українським космонавтом Павлом Романовичем Поповичем

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

Коментарі

Новеньке у блогах

Теодул-вітродув

Тарас Лехман
28 березня 2024

 

5 квітня – день вшанування пам'яті священомученика Теодула, церковного читця, якого 303 року...

Болотяний

Тарас Лехман
25 березня 2024

 

Як тільки відшуміли перші весняні грози, оживає господар боліт – Болотяний (Болотяник). З...

Прокинувся Водяник

Тарас Лехман
24 березня 2024

 

2 квітня – свято Микити.

У давнину наші предки вважали, що саме цього дня після тривалого...

Квітень квітне квітами…

Тарас Лехман
23 березня 2024

 

- У квітні багато квітів – на квітне літо.

- Квітень квітне квітами, а травень красується...

Посієш вчасно…

Тарас Лехман
19 березня 2024

 

Що, де, і коли сіяти, садити весною?.. Що краще садити і сіяти кожної окремої весни, а що...