Веб-портал дистанційного творчого навчання
1 1 1 1 1 (2 голосів)

У Голятинській одинадцятирічці навчався...

shkola goljatun

Після навчання і отримання атестата про закінчення Лісковецької восьмирічної школи треба було далі продовжувати навчання, аби, як казав мій батько, вийти в люди. Мені хотілося навчатися у Міжгірській середній школі, в якій уже здобував освіту мій колишній однокласник Михайло Бушко.

На другий день після першого осіннього свята Іллі, та ще й храмового празника у Рекітах, який відзначається 2 серпня, я з Михайлом та його татом поїхали у Міжгір’я. Cтарий Бушко добре знався з районним начальством, бо працював бухгалтером Лісковецької сільської ради. Напевно, з-за цього його синочка без жодних перешкод зарахували до районної десятирічки, а мені віддали документи без жодних пояснень. З невеселими думками повернувся додому і розповів усе, як було, батькові

У той день він задумав розпочати будівництво нової хати і розчищав ґрунт під майбутній фундамент. Думав це робити раніше, але лісничий із Пилипця Тереш не підписав йому заяву на придбання лісу. Якось прискакав він до нас на коні і, припнувши його біля плоту, зайшов до нашої курної солом’яної хати, збудованої ще за прадіда. Батько тоді був лісником Пилипецького лісгоспу і за свою пекельну працю у лісі мав право придбати дерево, аби побудувати хату. Адже семеро дітей у нас!

Коли він звернувся з цим проханням до свого безпосереднього начальника Тереша – почув від нього таку відповідь:

–Що ти хочеш, Федоре, від мене? Є у тебе і у дітей хата. Треба берегти ліс – золото держави, а ти вирубувати його хочеш. Не дозволю такого, поки ходжу по цій землі.

Пройшло чимало літ, аж поки не звільнили з посади всемогучого лісничого Тереша. Тоді мій батько уже працював лісником нашого колгоспу і тодішній його голова Федір Федорович Пиш змилувався над багатодітною лісниковою сім’єю: виділив ліс для будівництва нової хати. Більше того – разом із головою сільської ради Петром Федоровичем Марковичем посприяли у виготовленні плану забудови, який затвердило районне керівництво. Лише після цього можна було проводити підготовчі роботи для нового будівництва.

Я дуже зрадів, що батько, хоч і на схилі літ, але взявся за зведення нової хати, в якій уже можна буде провети електрику і мені не доведеться сліпати над уроками, користуючись гасовою лампою.

Перекусивши на ходу, я також узявся до роботи, навантажував ґрунтом тачку за тачкою, вивозив і висипав на указаному місці. Незабаром, після повернення зі скотарства, на допомогу прийшов і мій молодший брат Юрко . Працювати разом було веселіше.

Час від часу перепочивали, бо дуже втомлювались від нелегкої роботи.  Невеселими думками про свою подальшу школярську долю знову нагадав батькові.

Він уважно вислухав мене і запитав:

–А може тобі у Пилипецьку школу піти? У ній навчалися з села відомі люди, зокрема, кандидат фізико-математичних наук Іван Хрипта з наших Рекіт. Може будеш серед них і ти, вже знаний журналіст? Подумай.

Не зразу відповів я на це татові, бо й дійсно треба було над цим добре поміркувати. А тут раптом довідався, що моя однокласниця Ганна Попович також поступає на навчання у Голятинську середню школу.

Першого вересня мама взялася попровадити мене до Голятинської середньої школи. Вдягнувшись у найкраще вбрання і взявши з собою необхідні документи – вирушили в дорогу. Йшли протоптаними грибниками і косарями стежками, аби у ранніх росах не замочити одяг. Через невеликий час були уже у присілку Погари, а звідси стежка до Голятина рівна, хоч яйце коти. З голятинського верху спустилися до річки, що бере свій початок у невеликому селі Обляська. І через лавку перейшли на другий бік, далі – грунтовою дорогою поміж хат  дісталися на головну вулицю. Йдемо обіч дороги, бо де-не-де прокотить автомобіль, велосипедист чи підвода.

Йти довелося недовго, уже за кілька хвилин були в школі. Серед невеликих будівель на шкільному подвір’ї  виділялась одна – двоповерхова, стіни якої були оббиті дранкою. Тут, окрім класів, знаходилися кабінети директора, його заступників та канцелярі.

Мої документи прийняли зразу, навіть не довелося йти на поклін до директора школи Андрія Миколайовича Петаха

shkola goljat

На першому уроці, здається – історії, серед учнів нашого 9-А  побачив своїх однокласників: Ганну Попович з Рекіт і Івана Гурзана з Лісківця, інших хлопців і дівчат не знав – вони були переважно із сусідніх з Голятином сіл – Новоселиці, Рудавця, Майдана, Прислопа, Завійки, присілка Погари і навіть сусідської Івано-Франківської області з-заперевальних сіл Вишкова, Сенечіва, Верхньої Рожанки і Мислівки.

Нашим класним керівником була Олена Юріївна Лелигда – молода й симпатична вчителька хімії і біології, лише на декілька років старша від нас, яка вперше приступила до вчителювання після закінчення університету. Вийшло так, що ми вчилися у неї, а вона – у нас. Майже всі школярі нашого класу, а особливо хлопці, захоплювалися нашою класною вчителькою, намагалися не підводити її – старанно вивчали уроки, проводили досліди у лабораторії. І хоча Олена Юріївна викладала науково-дослідницькі предмети, прививала також любов до творчості, навіть створила колектив художньої самодіяльності зі співаків, танцюристів, читців-гумористів і навіть театралів.

Нерідко під час державних свят ми виступали з концертною програмою на сцені сільського клубу. Тож не дивно, що на районному огляді шкільних мистецьких колективів, який тоді щороку проводився у Верхньому Бистрому, наша школа, як правило, займала перші місця.

За опіки нашої класної керівнички Олени Юріївни здійснювали екскурсії. І не біда, що їхали ми на колгоспних вантажівках у кузові на лавицях, не завжди під тентом. Автомобілі були старі, давно списані і передані у народне господарство з війська.

Дорогою часто зупинялися для вимушеного ремонту, як правило, від жари у радіаторі закипала вода. Таке трапилося з нами біля румунського кордону. Розгублений водій мерщій дістав відро і попросив когось зі сміливців розшукати і принести води. Таким добровольцем назвався я. Взяв у нього те відерце і біжу щосили за водою Але де знайти ту воду в полі? Розгортаю руками кущі – й дивлюся: недалеко від мене протікає річка, але чомусь це місце загороджено колючим дротом. Цікаво мені, що це за біда, бо такого ніколи не бачив. Думаю – перестрибну, і вже забрався на горбок і планував взяти висоту, коли почув: «Не лізь туди хлопче, далі вже румунська територія!»

Дременув назад, що тільки й видно мене було. Нічого не казав вчительці, а тим більше нашим туристам, бо могли запросто взяти мене на сміх, а може й кличку якусь придумати. Але кмітливий водій дав раду – зачерпнув води у другому місті і навіть залив про запас каністру.

Веселе було учнівське життя.

Нас, школярів із близьких і далеких сіл, поселили у колишньому попівському маєтку, який за невідомих мені й досі часів, було переобладнано в інтернат. Дівчатам, як і слід, віддали найкращі кімнати, а нам, хлопцям, які залишилися – маленькі й холодні, особливо та, що знаходилася над пивницею. Ліжка металеві й вузенькі, а ще і у два поверхи. Тіснява така між проходами, що сісти навіть ніде. На трьох учнів – один стільчик, а предмети особистої гігієни – зубну щітку, порошок чи пасту, щітки для чистки одягу і взуття – нікуди покласти. Кому пожалітися?

Але скоро дали собі раду: кожен з нас поскладав речі особистої гігієни у торбинки, які прив’язали до ліжок.

Єдине добре було: мали триразове гаряче харчування: сніданок, обід і вечерю. Старости груп – наші гуртожитські єдиноначальники – слідкували, хто має різати й колоти дрова, носити воду, ходити за молоком на ферму, працювати на кухні, мити підлогу, прибирати підсобні приміщення і подвір’я. А ще до цього наші батьки щороку мали привозити і передавати завгоспу інтернату Миколі Васильовичу Жентичці визначені обсяги картоплі, капусти та інших овочів. Більш спроможні – а таких було дуже мало – ділилися м’ясними продуктами, маслом і бринзою.

Сутужно жилося нам наприкінці Хрущовської доби – в інтернаті не було хліба і масла, інших продуктів. Їли тоді кукурудзяну мамалигу приготовлену на одній воді, підсолодженій цукром, а звичайне коров’яче масло замінили маргарином, але й того були голодні.

Між уроками та іншими шкільними заходами працювали на так званих комсомольських гектарах –  кожен клас мав свої поля, на яких ми висаджували і обробляли картоплю і кормові буряки. Працювати доводилося навіть під час весняних і літніх канікул. Не менше було роботи і вдома – гнули спину разом із батьками на сінокосах, колгоспних та своїх нивах. Про шкільні відпочинково-оздоровчі табори сільські діти навіть і  мріяти не могли. Єдина у нас була радість, коли в осінню пору викопували картоплю –могли досхочу наїстися, варили і пекли на вогні. У таку благодатну пору пригадувалися із наших шкільних підручників слова із пісні «Картошка» на слова російського поета Олександра Жарова:

Ах, картошка, объеденье,
Пионеров идеал,
Тот не знает наслажденья,
Кто картошки не едал.

Чем картошечка в мундире,
Лучше блюда не найдёшь,
Ни в Крыму, ни на Памире,
Целый свет хоть обойдёшь.

Істинна правда  – картопля не тільки насолоду приносить, але й сил додає. Та скільки треба докласти праці, аби виростити добрий урожай, який за  нашого недбальства вмить можуть  знищити колорадські жуки або негода

Під пильним школярським оком був і колгоспний сад, у якому також майже цілий рік вистачало роботи. Восени, збираючи яблука, могли поласувати ними.

Словом, теоретичні знання поєднували з практичними. Була у школі і своя виробнича майстерня – кілька столярних верстаків і один – токарний. Всім цим орудував Рудольф Іванович Пацкан. Пилками по металу нарізали з дроту заготовки, а потім обточували їх на токарному верстаті і виготовляли кульки для підшипників – далеко були вони від реальних, але ми хоч якісь  поняття про це мали.

У кінці навчального тижня, після обіду, щосуботи нас відпускали додому і ми розбредались, хто куди. До Рекіт добирався переважно пішки – через гори, на Погари або дорогою. Гірше було взимку, в хурделицю і люті морози.

Одного разу, йдучи до школи, з Рекіт аж до Голятина мав йти пішки, бо із-за засніжених доріг до Лісківця не приїхав рейсовий автобус.

До Новоселиці добрався сяк-так, а далі йти ставало важче і важче, але й повертатися назад далекувато. Продираюся все далі і далі великими снігами, падаю і знову піднімаюся. Коли бачу – якесь лахмате чудовище йде прямо на мене. Зупиняюся і тремчу від страху. І є від чого: це – вовк. Звірюга оскалив зуби і стоїть. «Той мене загризе, – подумалось. – Навіть кісточки не залишиться. Ой, лишенько моє, що ж то буде зі мною?  Це кара, певно, за те, що кілька років тому мій батько-лісник приніс додому маленьке вовченя і ми його у стайні годували. Але ж звірятко ніхто не ображав, їв, що хотів, спав на чистому: мама щодня міняла солому у хліві. Єдине, що вовченя було не на волі, але потім батько віддав його до зоопарку і казав, що там вовки мали велику ділянку для прогулянки і вольєри. Їжу давали їм також добру… Тоді за що має зжерти мене ця  звіряча потвора?..»

Хотілося від страху заридати й кричати на весь світ, але хто почує, а звірю – все одно: кричи – не кричи, він нічого не розуміє. Мовчу, а сльози котяться по обличчю, немов град. Жалко себе стало, що помру у пекельній муці і до того ж у такому юному віці.

Перед явною смертю не промайнуло у моїй пам’яті все життя. Лише страх і біль, що цей звірячий паскудник ладен позбавити його мене.

Так пройшло ще кілька хвилин.

Не знаю, чи з переляку, чи з-за того, що сіроманець не був голодний, він не кинувся на мене, загнув хвоста між ноги і пішов. Я озирнувся навкруги – і ніяк не можу заспокоїтися. Боюся: а раптом передумає звірюка і повернеться за мною. А, може, недалеко чатує його напарник, або й ціла ватага? Все може бути, сховалися десь за деревами…

Лише через якийсь час я знову прийшов до тями і поволі побрів далі. Зазвичай цю дорогу я долав швидко, але теперішня здавалась для мене цілою вічністю.

Розповідати про цю страшну історію нікому зі своїх друзів, а тим більше вчителів – не став. Єдине, написав листа старшому брату Михайлу, який у той час служив старшиною надстрокової служби у війську. Він порадив мені більше ніколи одному не йти до школи пішки, а ще просив підшукати собі тимчасове житло у когось із голятинських господарів, а він за це надсилатиме мені гроші.

Через пару днів я заквартирував у матері вчителя фізкультури Івана Михайловича Лукері, неподалік сільської церкви. Хатина – не надивитися, особливо ганок, в кінці якого була окрема кімната. Довгий час у ній жив священик, а тепер випало мені.

У кімнатці було ліжко, стіл, два стільці і кухонна плита, водночас  вона і обігрівала невелике приміщення. Жити тут було одним раєм. Харчувався  в інтернаті. Але тепер мав більше часу для самостійної роботи над домашніми завданнями і підготовки матеріалів для районної та обласних газет, нерідко у той час деякі літературні твори появлялися і у республіканських молодіжних газетах і журналах. За свої публікації отримував і гонорар – коли який. Інколи мені навіть вистачало розплатитися за проживання, бо щомісяця, як домовилися господинею, мав платити десять карбованців – це на два карбованці менше від колгоспної пенсії, яку на той час уже отримувала моя бабуся.

Далі буде

Коментарі  

markrk21
+2 #4 markrk21 25.02.2021, 19:48
Та мрії Ваші то збулися!..
admin-malig
+3 #3 admin-malig 23.02.2021, 14:15
Надзвичайно зворушений коментарем Івана Ісаєвича мого шкільного друга у Голятинській ЗОШ, вибачаюся за те, що йому довелося похвилюватися і навіть не спати, але куди дінешся, таке було, якщо про це не написати ніхто й знати не зможе, яке то було дитинство у далекі 60-ті.
Ісаєвич
+2 #2 Ісаєвич 23.02.2021, 00:43
І навіщо я це читав та ще й перед сном? Тепер оцей вовк буде чатувати на мене і я буду корчитися у сні від страху або прокидатися від жаху в холоднім поту.
Цим переживанням я хочу засвідчити своє враження від прочитаного одного чи двох абзаців. Подібні, але різні враження дають читачеві інші описані події, яких достатньо у цьому цікавому оповіданні. Прочитуючи рядок за рядком, абзац за абзацом перед моїми очима поставали мої, подібні пригоди, які я, наче читав, поміж Василеві рядки.
Високий письменницький професіоналізм Василя Федоровича Тарчинця, то тримає читача в напрузі, то відпускає протягом усього твору. Це справжній талановитий письменницький твір. Дякую за нього і за зворушливі свої спогади дитинства і шкільної юності.
РекторМАЛіЖ
+10 #1 РекторМАЛіЖ 01.02.2021, 09:45
Здобувати середню освіту доводилося за три- дев'ять земель, віддаленому від Рекіт селі Голятин. Хоч і важкі були ці роки, але цікавими і насиченими різними подіями.

У Вас недостатньо прав для коментування. Заеєструйтеся або авторизуйтеся на сайті.

 

Коментарі

Новеньке у блогах

Вона особлива!

Маркіян Лехман
08 квітня 2021

Вона створена для того, щоб любити,
Щоб дарувати ніжність та тепло.
Весняний цвіт у серці оживити,

Весняна пісня вівсянки

Маркіян Лехман
31 березня 2021

(З фенологічного щоденника)

Вважаю, що за лісовими птахами найкраще спостерігати ранньою весною,...

Соцмережі і... суїцид

Маркіян Лехман
27 березня 2021

(Спроба журналістського розслідування)

Однією з найгостріших та найбільш обговорюваних тем в...

Дзеркальце

Маркіян Лехман
19 березня 2021

(З циклу «Рідна природа»)

Водій поставив своє авто на стоянці біля продуктового магазину, а сам...

novruz tabriki

Novruz təbriki

Seyyub Asadov
19 березня 2021

Çox hörmətli həmkarlar! Sizləri Bahar bayramı- Novruz bayramı münasibətilə ürəkdən təbrik...