Все в блогах
Стань лауреатом!
- Автор: Маркіян Лехман
- Перегляди: 52
Пам'ять Івана Франка, з-поміж іншого, увіковічнена й у преміях на його честь. Таких налічується майже десяток - Міжнародні, Всеукраїнські, регіональні, засновані в українській діаспорі.., є «більші», є й «менші». Але кожна з них по-своєму важлива, адже йдеться насамперед про популяризацію української культури, історії, духовних надбань нашого народу.
Поки що зупинимося на трьох з них, як, на нашу думку, найпрестижніших.
Премія імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності - щорічна літературна нагорода, яка присуджується авторам нових оригінальних публіцистичних творів у галузі інформаційної діяльності, що сприяють утвердженню історичної пам'яті народу, його національної свідомості та самобутності, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства. Премія присуджується Державним комітетом телебачення і радіомовлення України з 2004 року.
Тисячу разів...
- Автор: Маркіян Лехман
- Перегляди: 158
(Картинки з життя)
Ця розмова випадково почута в рейсовому автобусі. Сперечалися двоє молодих людей (років по 25-27), як і коли краще садити картоплю, збирати врожай. Стали запевняти один одного, що вони за своє життя вже по тисячу (!) разів садили і копали картоплю. Ледь до лайки не дійшло...
У їхню дискусію втрутився сивочолий дідусь, представився, сказав про свій поважний вік (йому - 84 роки), показав натруджені селянською працею руки:
- Садив і копав я картоплю з десяти років. Намагався це робити нарівні з дорослими, щоб не засміяли, не назвали ледарем. Спочатку допомагав батькам. Потім з дружиною давали собі раду. До праці долучилися діти, згодом онуки. А от тепер у мене вже здали сили, вік не той. Щоправда, трохи допомагаю своїм, особливо правнукам, бо вони, як для мене, то ще малі, дітлахами їх називаю. Та ті радять і потішають: «Дідусю, краще не йдіть на город, відпочиньте, погрійтеся на сонечку. Ми впораємося. Хіба що цікаві історії будете нам розповідати, то тоді ходімо... Так веселіше буде працювати!».
Отож виходить, що Мудрий Дідусь за своє життя садив і копав картоплю разів 70-72. Не більше.
Як колядували закарпатці 100 років тому
- Автор: Василь Кузан
- Перегляди: 136
Чи завжди люди святкували так само, як ми тепер? Чи не змінилися традиції? Чи відношення до Різдва було таким завжди, як і тепер?
Мушу сказати, що світ не тільки модернізується, але і уніфікується. Глобалізація процесів у масштабі земної кулі, інформаційне цунамі, що накриває нас з головою кожного дня, постійне зомбування населення всіх країн через ЗМІ, у першу чергу через телебачення, доступність будь яких товарів та продуктів та послуг у найвіддаленіших куточках та найглибших провінціях, фактична відсутність кордонів мають не тільки позитивні наслідки, як ото свобода і можливість проживати де хочеш. Але всі ці досягнення призвели і до багатьох втрат. Найсумніше те, що ми, маю на увазі і особистісний, і суспільний рівень, втрачаємо багато в чому свою унікальність, стаємо схожими на сусідів. Якщо раніше люди в селі хотіли бути такими як усі і мали при цьому на увазі всіх жителів села, то тепер вони хочуть бути такими і жити так, як усі народи Європи. І це природньо.
При всіх цих цивілізаційних рухах, здавалося б до кращого життя, ми втрачаємо надзвичайно важливе – ментальну прив’язку до батьківської землі, психологічну єдність із родом та нацією, духовну складову традицій свого народу, значну частину індивідуальності. Ми цікаві іншим народам тим, що не такі, як вони. Що ми специфічні, унікальні, неповторні, яскраві у проявах своєї сутності. Так само, як нам цікаві інші народи. Уклад життя, побут, стосунки, мова, темперамент, інтонаційне багатство, особливості та швидкість мовлення, свої слова, своя мова, свій одяг, свої традиції – ось справжнє багатство. А ми часто цього не розуміємо. І втрачаємо. І програємо.
Прогулянка
- Автор: Маркіян Лехман
- Перегляди: 127
(З фенологічного щоденника)
Так і манить до себе весняний ліс. Нарешті вибрався на кілька годин з дому, аби поблукати лісовими стежками, подихати свіжим повітрям, набратися снаги від спілкування з Природою. Хоча не вельми тепла погода (кінець березня), однак небо чисте, голубе, посміхається сонечко.
Спочатку іду повз поле, вкрите зеленим килимом порослої озимини. В метрах тридцяти вискочив з-під куща заєць і помчав полем, мов ошпарений, злякався мене. Свою білу зимову шубу звірятко вже змінило на сіру, тільки чомусь хвостик залишився білим і вуха (ззаду, від «вушних раковин») також сніжного кольору.
Над полем літають жайворонки, хвилями, вверх-вниз. Але співу їхнього ще не чути. Не настала пора.
Далі доводиться іди ґрунтовою дорогою біля села. Край шляху на високих деревах чотири гнізда лелек. Сидять у них пернаті господарі парами, завмерли, не рухаються. Туляться один до одного, зігріваються від прохолодного вітру. А, може, відпочивають з далекої дороги. Лелеки щойно повернулися з вирію.
У лісі зустрічають мене зграйки шпаків. Сновигають туди-сюди поміж деревами. П'янить аромат соснової хвої, відчутно відпар з землі, яка оговтується від морозів, прокидається від зимового сну, приходить до тями: час дарувати рослинам живильну силу.
