Я – Україна!
Наскільки земля важить?..
Просякла сльозами –
джерела солоними стали.
Напилася кров'ю –
трава навесні криком сходить.
– Як це мною бути? – питаєш.
Дітей своїх коли ти ховаєш.
Не від хвороб. Не від старості.
Адже заважає сусідові,
бо не забуваєш…
І чорний глухий стукіт землі
об віко труни,
який століттями чую я.
Щодня… Щодня…
Згадай, як Батурин палав!
Це Меншиков смертю покори навчав.
Ту кров, що вулицями бурлила,
аби іншим бажання відбити
про волю бодай жаліти.
А я на згарищі стояла,
руками рота затискала,
щоб не кричати на весь світ…
Весь світ…
Спалити хату можна.
А пам'ять – ні.
Вона пече завжди.
Завжди...
Чи бачив, як дихання замерзає?
Земля під Крутами це знає..
Мороз січневий, снігу в коліно.
І хлопчаки...
з тремтячими від холоду руками.
Не встигли пожити,
Посивіти, порадіти,
малечу свою не колихали.
Але, як герої,
безсмертними стали.
Коли у сніги вони падали,
над ними стояла й не знала,
як вибачення просити.
Бо матері не повинні
своїх дітей хоронити.
Не повинні…
Настала тиша.
Голодна, страшна...
Тридцятих тиша.
Про неї мене не питай ти:
і зараз важко слова підбирати.
Мільйони обірваних життів,
мільйони могил без хрестів,
ненароджених дітей – мільйони.
Кричала я і сивіла від болю,
а світ вдавав, що не чув.
Морили голодом
на моєму ж чорноземі.
Вбивали моїм же колосом.
І досі,
коли навесні зеленіють поля,
я згадую тих,
хто так і не дочекався врожаю.
Не дочекався...
А потім по слово моє прийшли...
Чи знаєш як це,
коли вирізають язик?
Мені в очі казали:
«Твоєї мови немає!»
Та я берегла її
в молитві німій, у казках матерів,
в піснях, що співали без слів...
В потилицю постріли –
за слово,
за українську мову,
за право думати.
Імперія упевнена була –
розстрілює наше майбуття.
Дурна.
Майбутнє від куль не вмирає.
Не вмирає...
Не встигла затягтися рана –
знову війна.
Поміж катами опинилася двома:
один зі свастикою,
червоною зіркою інший знаний.
Обидва смерть несли і кайдани.
Чавили танки по мені,
шматували,
землю мою плюндрували.
А я дихала.
Крізь біль, крізь попіл, крізь зуби –
дихала я…
Нарешті – серпень дев'яносто першого.
Боже, як я хотіла жити відверто!
Ростити жито, онуків колихати,
навесні журавлів стрічати.
Незалежність!
За неї сплачено
страшну ціну –
під Крутами,
на Колимі й у Сандармоху,
в лісах карпатських,
в мільярдах могил безіменних.
Вірила, що біди межу мають...
Але імперії не вмирають.
Вони лише чая́ться.
Яко хижак у засідці.
І маску зняв звір.
Донбас. Крим.
Перші труни,
перші сироти.
Лютий...
Двадцять четверте.
Ранок – четверта.
Прийшли не тільки землі забрати.
До останнього дитяти коріння зламати.
Буча перед очима.
Відчуй кожну кулю, що в тіло влучила!
Дитячі ручки зв'язані…
Боже, за що?! Чим винні?!
Невинні…
Чула, як тріщали кістки Маріуполя.
Стогнала разом із драмтеатром,
де велике слово благало: «ДІТИ»,
а їх прийшли свідомо вбити…
Була в «Азовсталі» темних підвалах,
де стікаючи кров'ю, хлопці співали...
Я бачила Бахмут у попіл розтертий,
і душі синів, нездоланих та впертих.
І зараз… просто зараз…
Хтось в тепловізор дивиться.
Сидить у мокрім окопі,
стискає автомат й шепоче:
«Я повернуся, Мамо…»
А інша мати у цей же час
перед труною стоїть на колінах
і кричить, розриваючи небо…
Розривається небо…
Мене запитують, як я терплю.
Звідки сили беру.
Я мовчу…
Бо сила моя –
це імена тих, кого втратила.
Вона в юнаках під Крутами,
у матерях Голодомору,
у Стусові за ґратами,
у Небесній Сотні,
у Маріуполі.
У кожному розстріляному серці.
У кожній сльозі сироти.
У кожній молитві на передовій.
Вороги хотіли закопати нас у землю.
Але не знали, що ми – насіння.
Мене століттями вчили мовчати –
я голосила від болю, але не замовкла.
Сторіччями вчили боятися –
я переступала через страх і йшла вперед.
Споконвіку намагалися поставити на коліна –
але стаю на коліна тільки
перед полеглими героями.
І стоятиму.
Поки шумить над могилами жито.
Поки Дніпро несе свої води.
Поки бодай одна дитина скаже:
«Я – українець».
Стоятиму.
Бо я – Україна!
Я жива!
І пам'ятатиму кожного…
Коментарі